Українська антиутопія

Пані Тереза висловила сподівання, що разом із моєю презентацією я прочитаю невеличку лекцію про українську антиутопію. Але це все ж таки неповноцінна лекція про антиутопію, тому ви не встигнете померти з нудьги.

• Україна — це втілена антиутопія (Чорнобиль, Крим, Донбас), тому для зображення антиутопічного сюжету потрібно вдаватися до неабияких викрутасів, особливої форми гротеска та перебільшення.
• Коли я готував цю лекцію, то провів невеличке опитування: чи існує в українськй літературі жанр антиутопії? Більшість моїх знайомих сказали: ні, не існує, або існує, але можна сказати, що не існує. І кожен з них казав: нуууу хіба що є ось цей письменник. І наводив одне виключення. Із цих виключень мені вдалося скласти досить довгий перелік: 10 авторів. Непоганий результат як для того, чого не існує, або можна сказати, що не існує. Хоча тут є і доля правди: всі ці книжки дуже погано відрефлексовані. Критики або взагалі немає, або вона така, що з неї важко скласти уявлення про книжку.

Володимир Винниченко “Сонячна машина”

Володимир Винниченко був президентом української директорії. Досить таки у химерного державного утворення, яке не мало ніяких сил для свого захисту у часи, коли всі міждержавні стосунки були побудовані виключно на силі. Винниченко перебував у полоні ілюзій. Мене взагалі дивує, як людина, настільки віддана світу фантазій стала політиком у перші дні виникнення України. Втім тоді багато поетів ставали жорстокими комісарами або ж повстанцями. Але Винниченко не був готовий до довгого насильства. Він хотів щось вигадувати і дуже засмучувався, коли його вигадки не працювали в реальному житті. Врешті він емігрував з України, купив хатинку в Європі та повністю зосередився на літературній творчості. Його роман “Сонячна Машина” також сповнений наївних міркувань.

Юрій Смолич “Прекрасні катастрофи” — трилогія: “Господарство доктора Гальванеску” (1929), “Що було потім”, “Ще одна прекрасна катастрофа” перша частина. В ній йдеться про біоетику: чи можна проводити дослідження над людьми і до якої межі це дозволено.

Перебуваючи на академічних студіях у Німеччині, українка Юлія Сахно відряджена Берлінською академією до Румунії, щоб вивчити передовий досвід доктора Гальванеску в царині сільського господарства. Дорогою з’ясувалося, що серед навколишніх селян маєток Гальванеску має лиху славу. Доктор, як згодом виявилося, розв’язує не лише сільськогосподарські проблеми, а ще й проводить злочинні експерименти над людьми. Звісно, радянська дослідниця Юлія Сахно за допомогою кількох місцевих відважних персонажів вступає в боротьбу зі злим генієм-науковцем і здобуває перемогу. Головний конфлікт трилогії у тому, що буржуазне суспільство вже за визначенням виробляє неправильних біороботів. як сказав Вінні Пух: це неправильні бджоли і вони дають неправильний мед. Правильний біоробот повинен бути матеріалістом, коллективістом і понад усе любити не свою маму, а комуністичну партію радянського союзу.

Юрій Щербак: “Час смертохристів: “Міражі 2077 року”, “Час Великої Гри. Фантоми 2079 року”, “Час тирана. Прозріння 2084 року”

Письменник та видавець Антон Савченко не хоче взагалі дочитувати цю трилогію. Він сприймає її як вияв здитинілості та деградації колись хорошого автора. “Я почав читати і злякався. Людина геть випала з письма, на це боляче дивитися”.

Інший критик каже, що ці романи Щербака — це якась неусвідомлена пародія на нього самого. Тетяна Трофименко: “роман «Час смертохристів» цілком можливо оцінити високо в контексті сучасного літературного процесу, але, боюся, не в тому руслі, як це вже зробили численні колеги автора, подаючи твір як одкровення й дороговказ. Відтак може повторитися історія з «Чорним вороном» Василя Шкляра, коли цілком читабельний жанровий бойовик став підноситись як засіб ідеологічного виховання українців”.

Артем Чапай, “Червона зона”

Артем Чапай — популярний блогер та мандрівник, який займається ще й журналістикою. Але ця журналістика надто суб’єктивна. Його часто звинувачують у тому, що він дописує у статті та репортажі власні політичні погляди лівого спрямування. Це справило дуже потужний вплив на його прозу: вона, звісно, заряджена могутнім анти-буржуазним пафосом, у всьому звинувачує підступний та жадібний до грошей світ капіталізму та пасивних пролетарів, які не здатні взяти владу у свої руки як це сталося в Росії у 1917 році. Як на мене, ця картина світу виглядає дещо примітивно: сьогодні ми маємо протистояння не по лінії класової боротьби, а по лінії боротьби за владу та вплив будь-якими засобами. Ідеологія тепер не мета, а всього лише один зі зручних інструментів. Що тобі вигідно — те ти й кажеш, а завтра можеш казати щось протилежне і ніхто тобі не заперечить, бо всі намагаються уникнути конфлікту.

Галина Тарасюк “Цінь Хуань Гонь”

Це якийсь билинний сказ, написаний химерною мовою. Читати це дуже важко, бо пані Галина захоплюється своїм кучерявим стилем, тому протягом багатьох сторінок взагалі неможливо зрозуміти, що відбувається.

Анатолій Крим “Труба”

Російськомовний письменник страшенно популярний за кордоном і практично невідомий вдома. Вистави за його п’єсами йдуть навіть в Уругваї. Причина такого становища зокрема і в тому, що він працює в певному жанрі водевіля, а це дуже нішева позиція.

Олексій Чупа “Акваріум”

В акваріумі головного героя мешкають… дорослі люди, зменшені в десятки разів за допомогою медичного препарату. Вимушені виживати, ці напівлюди-напіврибки продовжують існувати за законами суспільства: їдять, сплять, розмножуються… Тимчасом господар акваріума проводить на них досліди і встановлює свої закони у створеному владною рукою божевільного соціумі. Соціумі, що складається не з людей — з біомаси, не здатної мислити, самостійно приймати рішення й висловлювати свою думку. Де навіть вибір політичної партії залежить від господаря, а не викликаний власними думками псевдогромадянина.

Чупа народився на Донбасі, а це район де подібний акваріум існує в натурі. Там люди дуже підвладні маніпуляціям та здатні повірити у все, що завгодно. І що владу у Києві захопили справжні нацисти і що в українських танках сидять негри, які звідти вистрибують вночі, щоб ніхто не побачив. Уявіть собі — на Донбасі є меморіал загиблим у катастрофі малайзійського лайнера МН17. Місцеві мешканці на повному серйозі приносять туди квіти і проклинають київських фашистів.

Ярослав Мельник “Маша або постфашизм”

Яким би було людство, якби фашизм з його теорією надлюдини та вищої раси переміг? А що сталося би, якби тисячолітній Рейх, про який мріяв Гітлер, став реальністю і проіснував тисячу і більше років? Як би він еволюціонував?

Яна Дубинянска “Гаугразький бранець”

Це світ, який зациклений на своїй ідентичності, своїй окремішності, на своїй незалежності. Це може бути і Гуцульщина. До того ж це світ, який живе війною. Герої мають шляхетні наміри — хочуть зупинити цю війну, але поступово приходять до усвідомлення, що цей світ не може існувати без неї.

Глобальний соціум — світле майбутнє. Світ високих технологій, цілком комфортний для життя. Гауграз — єдина у світі країна, що тримається за свої традиції. Ціна протистояння — перманентна війна. Перша в Україні книга, з’єднана гіперпосиланнями з багатьма різноманітними сторінками в інтернеті. Приміром, слово “чужий” веде до вірша Ліни Костенко, “снилося море” — до картинки рудоволосої дівчини, яку намалювала художниця та ілюстратор Марися Рудська. А “сонячний пух” — до матеріалу Gazeta.uа за 2007-ий рік “Блондинки вимирають — остання народиться в 2202 році”.

Олександр Ірванець “Хвороба Лібенкрафта”

Журналіст видання “Українська правда” Ірина Славінська про “Хворобу Лібенкрафта”:

“Спочатку хотіла написати про постапокаліптичність цього роману. Потім вирішила назвати це діло “антиутопією”. Але зупинилася на вигаданому визначенні “тоталітарний трилер”.

Головний недолік романів Ірванця, на мою думку, в тому, що він поет. А роман — це завжди складна структура, яка перебуває окремо від самого тексту, яка існує в ньому навіть не як скелет чи каркас, а як проект. Очевидно, що Ірванець із цим не справляється.

“Одні” Андрій Гарасим

Українська література бідна на антиутопії. Вона не має ні свого Зам’ятіна, ні Оруела, а Винниченкова “Сонячна машина” і Смоличеві “Прекрасні катастрофи” не стали похмурими всесвітньові-домими пророцтвами. Андрій Гарасим одним розчерком пера знищив усіх українських сусідів, а з ними (за компанію) і все людство, тож на земній кулі українці залишилися одні (див. назву повісті), їм допоміг вижити чорнобильський вірус. Залишившись без своїх традиційних ворогів, українці нарешті зажили так, як того прагла їхня душа: розкололися на клани і почали між собою ворогувати. Українське суспільство деградувало. Єдине, що тримало українців майбутнього на світі і давало їм сили, — це ненависть одне до одного. Досить ефектна в повісті А. Гарасима сцена страти Михася, якого аграрний клан засудив на смерть, звинувативши в чаклунстві, бо в нього картопля вродила краще, ніж у сусідів. Українці майбутнього, лишившись без Росії та російської культури, змушені були самі штучно створювати Пугачову.

Олег Шинкаренко “Кагарлик”, “Перші Українські Роботи”

Щодо моїх книжок, то їх вирізняє постійна зосередженість на майбутньому. Мій роман «Перші Українські Роботи» — це, мабуть, одна з небагатьох спроб у всій українській літературі ввести її у сучасний світовий контекст та дискурс. Нещодавно я говорив з одним із видавців на тему, що зараз читають українці. Він мені сказав, що для успішної книги, треба написати роман на 1000 сторінок, у якому було б страшне кохання, щоб все аж трусилося. Щоб там дідусь Бандери бився з москалями, потім його батько бився з москалями, потім сам Бандера бився з москалями, потім його діти билися з москалями, а потім щоб онуки Бандери перемогли на Євромайдані. Отакий роман буде популярний в Україні. Цей тренд зародила Оксана Забужко своїм романом «Музей покинутих секретів». І зараз всі намагаються йому слідувати. Але розмови у сучасній українській літературі точаться виключно про минуле. А мені б хотілося писати про те, що буде у майбутньому, що нас чекає вже найближчим часом, до чого треба підготуватися. Саме про це мій роман «Перші Українські Роботи». Я думаю, не варто повертатися до творів Лема чи Азімова, тому що у них були трохи застарілі уявлення про роботів, наразі вони радикально змінилися. Коли я писав свою книгу, я читав праці сучасних дослідників робототехніки і штучної свідомості, і серед них роботу Томаса Метцингера «Тунель Его». Це дуже цікава книга. Метцингер стверджує, що у людей не існує свідомості, це лише ілюзія, яка породжується нашим організмом, і стала наслідком процесу еволюції. Тобто, якщо і у нас, і у комп’ютерів немає свідомості, то можна говорити про свідомість як річ, яка може з’явитися не у результаті вибуху або технологічної сингулярності. Комп’ютери вже свідомі в тому ж сенсі, що й ми, і з кожним днем стають все більш свідомими. Первинний задум роману був у боротьбі роботів і людей. Це планувалось як історія про те, що роботи наступають на людське суспільство і намагаються його завоювати і зайняти в ньому провідну роль, а людям залишити другорядну. Але потім, звісно, багато що змінилося, і роман зазвучав по-іншому. Як написав літературний критик Галина Левченко у післямові до книги: «Це роман про те, як мова намагається приховати правду». Тобто там звучать багато голосів, і вони своїми словами намагаються приховати те, що відбувається насправді.