5 жовтня 1947 року. Штарнберг

Ліс біля Штарнбергу восени темний і холодний. Дерева стоять у ньому самотньо, немов колони давньогрецького храму, але це оманливе враження. Насправді вони нагадують волосся на голові велета-пенсіонера, хоча в негоду здається, що те волосся росте під пахвами, в носі, а то й на лобку. Злий мстивий вітер швидко зривав із дерев листя, і на кожному листочку дрібними літерами було написане невідоме оповідання Ґустава Майрінка84. Одне з них розпочиналося так: «У суботу після сніданку доктор Ієдідайя Ісмаель підняв до світла пробірку із смертельно небезпечною отрутою Демогоргон, аби помилуватися її чистим фіолетовим кольором. Якщо піднести до неї сірника, то цей диявольський ультрафіолет за якихось п’ятьшість секунд перетворювався на сатанинський пурпур. Якщо вилити Демогоргон у озеро, то вже за декілька секунд в ньому загине вся риба, а фіолетові випари так отруять повітря, що жодна жива істота не зможе підійти до цього озера навіть на тисячу кроків. «Сам Вельзевул продиктував мені рецепт отрути, але навіщо? — подумав Ієдідайя. — Якої відплати він тепер вимагатиме в мене? Невже захоче, щоб я намастив Демогоргоном ручки дверей церкви? Я ніколи не зможу цього зробити, хай навіть і не сподівається. Я краще вип’ю Демогоргон сам». І Ієдідайя…» — на цьому оповідання уривалося, бо на листочку вже не вистачало місця. Але на іншому листочку було ще одне оповідання.
«Асбйорн Нордентофт виготовив свою космічну машину із міді. Багато хто казав йому, що мідь — непридатний для цього матеріал, адже шалені енергії, необхідні для проникнення у космос, розігріють мідь так, що до неї неможливо буде навіть доторкнутися. На що Нордентофт завжди відповідав: «Ви не враховуєте того, що температура космічного простору дуже низька, а отже нагрів буде врівноважений оточуючим холодом». Коли машина була повністю готова, Нордентофт зайшов у неї, сів у крісло та увімкнув двигун. Раптом в ілюмінатор постукав репортер місцевої газети. «Куди ви прямуєте і що сподіваєтесь побачити у космосі?» — запитав він. «Я прямую в нікуди і сподіваюся побачити нічого, — відповів Нордентофт. — Якщо вам цього не досить, то додам, що моя подорож є єдиною можливістю дізнатися, наскільки шкідливою для людини може бути дія космосу, адже я…» І на третьому листочку було наступне оповідання.
«Доктор Кнорре розгорнув вечірню газету і гостро відчув, як йому хочеться відкрити у Зальцбурзі фабрику гаманців. Але гаманці ці мають бути зроблені тільки зі шкіри кажанів. Саме в цьому полягала ідея проекту доктора Кнорре. Для її досягнення він вирішив налагодити регулярну поставку кажанів із місць їхнього постійного скупчення. Найбільше він сподівався на печеру Брекен, що в Техасі. Доктор Кнорре чув, що там живе щонайменше тридцять мільйонів кажанів. Він вирішив відправити телеграму місцевим підприємцям, яких знайшов через оголошення у газеті. «Dir Ser or Medam, — написав він. — I nid yor servis. I nid bets. 1000 a mans et list”. Він дуже погано знав англійську мову, але сподівався, що ділові люди його зрозуміють. Саме так і вийшло: перша партія кажанів мала прибути через тиждень на пароплаві «Титанік», бо він…» На цьому вривалося й наступне оповідання, бо листочок був зовсім маленьким. Та й хто б його читав? Хіба що Степан захотів би вийти та перебрати їх один за одним, щоб скласти докупи й віднести до видавництва нову збірку похмурого німецького генія? Ні, не робив би він цього. Час зникав швидше, ніж листя з дерев, опалі хвилини не лежали на землі ані секунди, вони просто розчинялися у просторі так, ніби їх ніколи й не було, адже їх і насправді ніколи не було. У цей час Степан виробляв спеціальні сірники, що довго горіли. Він запалив свічку, висипав коробку сірників на стіл, а тоді брав їх по одному й мачав у розплавлений віск. Коли такий сірник висихав, він перетворювався на маленьку свічечку, яка горіла вдвічі, якщо не втричі довше за звичайний сірник. Єдине, що перед запаленням потрібно було почистити від воску його сірчану голівку. Можна було й не чистити, якщо запалювати такий сірник прямо від відкритого вогню. Але сірниками хати не зігрієш. Для цього потрібно багато вугілля. Степан носив його зі Штарнбергу двома старими відрами й вивалював просто на підлогу біля пічки. Але навіть коли вона розігрівалася на повну силу, в хатинці все одно було холодно. Андрійко з Наталкою та Лесею одразу ж захворіли на коклюш і аж заходилися від кашлю. Особливо надвечір — і майже до самої півночі. Грошей було обмаль. Ярослава ходила до міста шукати роботу, але невдало. Ніхто не хотів наймати цю жінку з лісу, що розмовляла з таким дивним акцентом. Направду вона майже не знала німецької. Вони жили на ті гроші, які отримували від проводу, але їх не вистачало, та ще й отримували їх дуже нерегулярно. Степан не працював, щоб не порушувати конспірації, та й не було коли: він зранку до ночі писав статті, відозви, організаційні папери. Необхідно було терміново створювати закордонні частини ОУН і якось вирішувати питання з уенерівцями. «Вони мають визнати мене як єдиного лідера дієздатної української організації, — думав він. — Це не тому, що я так хочу, а тому, що це єдиний правильний шлях». Степан наробив сірників і пішов розпалювати грубку. Вільного паперу не було, тому він вирвав пару сторінок зі старої німецької книжки, яку знайшов на горищі. Поки вони горіли, на них ще можна було прочитати:
«Мати покликала до себе свою дочку, маленьку шестирічну дівчинку, і каже: «Донечко моя, ти знаєш, що наша бабуся захворіла. Лежить, біднесенька, сама, ніхто їй їсти не принесе. А я така зайнята, що й на хвилинку з дому вийти не можу. Піди до неї ти, віднеси хліба та молока». «Але ж, матусенько, бабуся наша живе так далеко за лісом, — відповіла дівчинка. — Я боюся йти до лісу. Раптом вовк зустріне мене там і з’їсть?» «Який вовк, доцю? — здивувалася мати. — Всіх вовків мисливці вже давно постріляли». Не знала вона, що вовк уже давно прокрався в оселю бабусі, розірвав її на шматки, добряче посмажив, виклав на таріль, а з її крові зробив червоне вино. Тоді він одягнувся в бабусин одяг, ліг до її ліжка й чекав. Коли дівчинка постукала в бабусині двері, вовк відповів слабким старечим голосом: «Так-так, моя люба, заходь, я вже давно на тебе, онучко, зачекалася. Так їсти хочеться, нема сил терпіти!» А бабусина кішка стрибнула до дверей і як занявчить: «Не вір йому, дівчинко, це вовк! Він уже з’їв твою…» Але вона не встигла доказати. Вовк схопив бабусині дерев’яні черевики, кинув ними в кішку й убив її. Дівчинка зайшла в хату до бабусі, поласувала її м’ясом та випила її крові. Тоді вовк і каже: «Скинь, онученько, весь свій одяг та кинь його у вогонь». «Чому?» — здивувалася дівчинка. «Бо він такий старий, а я пошила тобі новий одяг, — сказав вовк, — я покажу його тобі, але спочатку — лягай поруч зі мною до ліжка. Я так змерзла, що ніяк не можу зігрітися». Дівчинка вляглася зовсім оголеною поруч з вовком і раптом помітила, що він зовсім не схожий на її бабусю. «А чому це в тебе, бабунечко, таке волохате тіло, широкі плечі, довгі кігті та величезні зуби?» Вовк вишкірився на неї й відповів: «А це щоби швидше з’їсти тебе, дитинко моя!» Тоді він схопив дівчинку й відкусив їй спочатку голову, а потім ноги, руки й нарешті все, що від неї залишилося. Підступний вовк не обмежився навіть і цим. Далі він продовжив свій обід за столом, де дівчинка не доїла залишків бабусі. Ось як буває, коли віриш у всемогутність п’яних та підсліпуватих мисливців, але не віриш у хитрість жорстоких і підступних вовків».
Степан не став читати цієї казки дітям, бо вона була надто жорстокою. «Вовк — це московська більшовицька влада, — подумав він. — Цей вовк прийшов в Україну і спочатку з’їв її східну частину, а потім уже й західну. У цій казці не вистачає Гітлера, але можна сказати, що мама — це безпорадний уряд УНР в екзилі. Ну, мама — це надто гучно сказано. Радше мачуха, яка загуляла й забула про своїх дітей. Цей уряд постійно перебуває в найнебезпечніших ілюзіях щодо своєї ролі в майбутньому України. Якщо ти не береш участі у визвольній боротьбі в будь-якій, навіть найрадикальнішій її формі, то ти рано чи пізно втратиш усю Україну. А революційна боротьба — це єдиний шлях визволення з більшовицького поневолення. Це не тому, що я так хочу, а тому, що це єдино правильний шлях. А іншого не існує». Ярослава підійшла до Степана й поклала йому руку на плече. — Що трапилося? — спитав він. — У Лесі якась хвороба. Схоже на кір. Треба лікаря викликати. Скільки в нас марок лишилося? — Всього є двадцять марок. На лікаря цього не вистачить. — Що будемо робити? У неї жар страшний. Так і горить. — Я піду в місто і щось спитаю в аптеці. А Наталка вже поснідала? Їй до школи час бігти. Наталка, дівчинка шести років, зібрала книжки та обід (бутерброд із маслом та цибулину) у торбу й пішла через весь ліс до школи аж у Зекінг. Іти треба було довго — майже годину. Вона йшла й увесь час озиралася на їхню хатинку, поки не відійшла так далеко, що її вже не було видно за деревами. Наталка чула казку про Вовка й Червону Капелюшку. Коли батько був у місті, Ярослава прочитала її дітям, щоб вони швидше заснули. Вона не знала, що це була не зовсім та казка про Червону Капелюшку, до якої всі ми звикли. Тому Наталка йшла темним страшним лісом і дуже боялася вовка. А коли чогось дуже боїшся, то воно може з’явитися, а може — і ні. Так само й коли його не боїшся зовсім. У цьому немає жодної логіки й сенсу, за винятком дії заплутаних та непередбачуваних законів фізики. Тому вовка краще за все уявляти як загрозливе скупчення атомів, що рухається у вашому напрямку необов’язково з метою завдати вам якоїсь шкоди. Іноді таке уявлення допоможе вам заспокоїтися на певний час, але на тривалий спокій розраховувати не варто. Від страху Наталка дістала бутерброд із маслом і почала його їсти, прямуючи через ліс. Точно невідомо, але декілька крихт, мабуть, дісталися мурахам. Щойно дівчинка проковтнула останній шматок, як із-за дерев з’явився вовк. Він був схожим на звичайнісінького вовка, з маленької літери. Не схоже було навіть, що він уміє розмовляти. Але він умів. — Привіт. Як тебе звати? — спитав вовк німецькою мовою. — Іхь хайсе Наталка, — відповіла вона. — А куди ти йдеш? — Натюрліхь, цум Гроссмутер. — Цу. Цу Гроссмутер, — виправив вовк. — Це ж бабуся, а не м’ясний магазин. — Йа, іхь ферштее. — Звідки в тебе такий акцент? Ти що, з Чехії приїхала? — Аус Полен. Дас іст аус дер Украіне. Одер аус Полен. Іхь вурде ін Дойчланд геборен. — Ну-у-у, припустимо. Хоч я й не розумію. Як це: народилася в Німеччині, але сама з України чи з Польщі? Хоча після того, як чорна рука вхопила за горло Франца Фердинанда, мало хто розуміє, що відбувається. Я вважаю, що правильно Гітлер його синів у Дахау засадив86. — Іхь ферштеє ніхьт, — сказала Наталка. — Ду міхь ессен? — Та не буду я тебе їсти! — розсердився вовк. — От же ж… Понапридумували! Зла не вистачає! Так би й загриз. — Ду міхь ессен?! — Не буду їсти, не буду! Як тобі ще сказати? Ну, слухай. Оця перша казка про дівчинку й вовка, яку тобі мама прочитала — це взагалі був якийсь кошмар! Нібито я з’їв твою бабусю, нагодував тебе її м’ясом та кров’ю, а потім з’їв і тебе. Що це таке? Це чиста вигадка. Вовки так не поводяться. Це не казка, а суцільний набір негативних стереотипів, шовінізму й мови ненависті! Утім подальші варіанти були не кращими. Оцей, де мисливці розрізають мені черево, і ви разом із бабусею звідти виходите — ну, це вже за гранню! Це чистий садизм і заклик до вбивства вовків. Так, я погоджуюся, вовки — хижаки. Ми змушені нападати на інших тварин, роздирати їх та вживати в їжу. Але ми не чатуємо спеціально в хащах на маленьких дівчаток, щоб хтось потім написав про це ксенофобську казку! Я протестую проти такої літератури і проти того, щоб нею годували маленьких дітей! Давай пройдемося, я хочу тобі дещо пояснити. Вовк був підстаркуватий і розчарований у житті. Він багато разів стикався з кричущою несправедливістю й бачив, як звірі негідні та посередні досягають успіху в житті, а ті, хто багато працював і мав талант, пропадають ні за що, безглуздо, не лишаючи жодного помітного сліду. Сам він і не пропав, але й не досяг нічого помітного, хоч мав і талант, і швидкий живий розум, і вдачу, і шалену працездатність. Часто він питав себе: чому так сталося? Де він схибив? Іноді в ньому прокидалися заздрощі до успішних, але примітивних вовків. І тоді він думав: це все через загалом низький рівень звірів у лісі. Їм не треба нічого якісного, їм давай нашвидкуруч склепаний дешевий примітив. І цього не змінити. А раз так, то який сенс у боротьбі? — Слухай, Наталко, — сказав вовк. — Може, тобі здається, що я надто зарозумілий. Але насправді це не так. Просто я багато всього бачив у житті, і мене важко здивувати. Але насправді я добрий і чуйний. Ти не бійся мене. — Ду міхь ессен? — спитала Наталка. — Ну, якщо ти так цього хочеш… Теоретично я можу це зробити. Але який в цьому сенс? До чого призведе цей безглуздий сніданок? До тимчасового притлумлення постійного відчуття голоду? Але ж мій голод не стільки природний, скільки екзистенційний. Його не зупинять двадцять кілограмів свіжого м’яса. — Ессен міхь… — приречено сказала Наталка. — Я, до речі, вже поснідав, — промовив вовк. — Зайця спіймав. Але з зайцем хіба поговориш? Він же ж німецькою — ні бельмеса. Із дорослою людиною теж розмова коротка: побачив мене — і раз, рушницю витяг! Доводиться тікати. Єдиний шанс для розмови — це ти. Давай трохи хоч я тебе повчу. От слухай, повторюй за мною: «Знов близитесь ви, постаті туманні, що вже мені являлися колись»87. — Ір нат ойхь відер, шванкенде гештальтен, — повторила Наталка. — Ді фрю зіх айнст дем трюбен блік гецайгт. — О! Молодець! — зрадів вовк. — Тільки не «шванкенде», а «шванкнде». Оце перше «е» треба трохи так заковтувати. Розумієш? — Ферштеє ніхьт, — сказала Наталка. — Ну, добре. Для першого разу й цього досить. Взагалі, мабуть, треба було почати з чогось простішого. От, наприклад: «До воріт він підійшов, гарних там дівчат знайшов»88. Повтори! — Да гукт ер шон цум тор герайн, ер вайс во шьоне медхен зайн, — повторила Наталка.
— Значно краще! — зрадів вовк. — Майже ідеально! Ми скоро зможемо спілкуватися на рівних. Ти часто цією дорогою ходиш до бабусі? Я тебе просто тут раніше не бачив. Ви, мабуть, нещодавно приїхали. — Вір лебен ін дунклен Вальд, — сказала Наталка. — Ін айнем кляйнен Хаус. Ес іст зеер кальт! Папа шрайбт ді ганце цайт. Вір ферхунгерн. Унд майн брудер кранк! — Ой, лишенько! — схопився за голову вовк. Раптом йому розхотілося виправляти помилки в Наталчиних реченнях. Він відчув щось на кшталт сорому, який могли б відчувати вовки, якби вони могли відчувати, а вони, швидше за все, можуть. — Давай я тебе до школи проведу, а то тут місце дике, вештаються всякі шаромижники. Насправді він ужив одне страшенно діалектне й не зовсім пристойне слово, якого сьогодні в південній Німеччині ніде й не почуєш. У самому Штарнберзі його знає тільки один давній стариган, у якого випали всі зуби, і тепер ніхто не може второпати, що він шамкає взагалі, а якщо ви захочете це зробити, то не встигнете, бо він помре швидше, ніж ви до нього доїдете. Наталка й вовк ішли разом деякий час, поки далеко за деревами не почали рухатися тіні. Хоробрість звіра миттєво випарувалася — із першим запахом, що долинув зі слабеньким вітерцем. — Я тебе ось до цього місця проведу, — сказав вовк, — а далі ти вже сама. Там нічого небезпечного немає. Ще трохи — і до людей вийдеш, а там люди хороші, тебе не образять. Щойно вовк чкурнув у кущі, Наталка побачила, як до неї йдуть двоє мисливців. — Ти диви! — сказав один із них. — Якийсь бовдур відправив дитину саму через ліс. Був би живий Фюрер, він би такого не допустив. — А хто тобі сказав, що він не живий?
— Що? Наталка зупинилася і протерла очі. Якби вона читала більше книжок з картинками й устигла отримати з них щеплення проти всього занадто розповсюдженого, то ці двоє чоловіків викликали б у неї посмішку, настільки вони були схожі на типових баварських мисливців у шортах, гетрах, зелених жилетах, капелюхах із перами фазана та з горбатими люльками в зубах. — Фюрер живий, — сказав товстий баварський мисливець худорлявому. — Американці сховали його, щоб шантажувати росіян, в Аргентині. І живе він у маленькому містечку Ланусі біля Буенос-Айреса. — Дурниці кажеш! — обурився худорлявий баварський мисливець. — Як можна Гітлером шантажувати росіян? — Для цього треба мати трохи масла в голові, а воно в американців завжди було. Поворуши трохи кульками, чи що там у тебе в голові! Уяви, що в тебе є Фюрер. — Ну, і що? — Фюрер — це потужна сила. Він рухає народами. Ти це чудово тямиш. І от уяви, що раптом Фюрер опиняється в якійсь країні, яку американці хочуть узяти під свій контроль. Фюрер з’являється там — і все. Уже всі люди моляться на нього й виконують усі його накази. А накази він отримує з Вашингтона! — Дурна ідея! — не погодився худорлявий. — Як він віддаватиме накази людям, які не знають німецької мови? — Ну, це вже справа техніки. Мені здається, Фюрера будуть слухатися в будь-якому разі. От ти би слухався? — Я би слухався. — Отож бо й воно! Я думаю, що Фюрер ще повернеться. І дуже скоро ми його побачимо. От пригадай потім мої слова… Та що це ми забалакалися! Давай-но розпитаємо цю дівчинку, куди вона прямує. — Іхь гее цур шуле, — відповіла Наталка, як її навчали вдома. — Ти диви! Така мала, а вже — цур шуле! А що ж ти там робиш? — Іх лерне лезен унт шрайбен. — Щось вона якось так розмовляє не по-нашому, — зауважив худорлявий мисливець. — Тебе звідки сюди занесло? — Вимова якась чеська, — сказав товстий. — Понаїдуть тут із Чехії, а потім рятуй їх від вовків. Типу нам тут більше нема чим зайнятися. — А на вигляд як жидівка, — сказав худий. — Я чув, що жиди тут у лісі ховалися, і деяким вдалося вижити, хоч ми й регулярно прочісували все навкруги. Я коли у Фольксштурмі89 воював, то сам тут ходив із ліхтарем та рушницею. І жінку ж мою до Фольксштурму також забрали. Ми тоді вдвох полювали на них. Я досі книжку свою солдатську зберігаю. — Та ні, не жидівка вона, — заперечив товстий. — Я жидів здалека бачу. Носом просто їх чую. Вона сюди з Плзеня приїхала. Я був колись у Плзені і знаю тих чехів. І на морду вона точно чешка. Кругла така в неї пика, як ото в чехів. Мов той млинець. — Іхь бін аус дер Украіне. Одер аус Полен. Іхь вурде ін Дойчланд геборен. — Ти диви! — аж причмокнув товстий. — Як усе складно! Ну, дивися: школа он там. Йди туди. А ми не можемо за тобою йти. Він намагався говорити короткими словами, вимовляючи їх повільно та окремо, щоб Наталка краще їх зрозуміла: — Нам треба вовк — піф-паф! Щоб він тебе не ням-ням. Зрозуміла? Наталка вийшла з лісу й озирнулася назад. З кущів за нею спостерігав вовк. Їй здалося, що він плакав. Але вона була не впевнена. Може, йому просто надуло вітром в очі. Та й чого б він мав плакати? Хіба трапилося щось сумне? Навпаки — саме лиш веселе. Саме в цей час Степан зайшов до Apotheke. Аптекар був зовсім не схожим на справжнього німецького аптекаря. Просто справжній німецький аптекар помер. Можна навіть сказати, що він загинув на війні. Розповідають, що у Фольксштурмі йому видали фаустпатрон, і аптекар підбив за його допомогою чи то три, чи то шість російських танків. З цього приводу завжди точилися суперечки, адже люди обізнані завжди казали, що фаустпатрон — це одноразовий гранатомет, і тому ним не можна підбити більше одного танка. На що люди кмітливі відповідали, що в нього було багато фаустпатронів. І за це його нагородили Sonderabzeichen für das Niederkämpfen von Panzerkampfwagen durch Einzelkämpfer. І цей знак нібито можна побачити в сина аптекаря, якщо його про це попросити, бо сам аптекар тоді загинув у бою. Невідомо, наскільки ця історія була правдивою. Схоже, що вона була повністю вигаданою. Хоча й складалася зі шматочків правди. Утім, знак аптекаря ви б ніколи не змогли побачити, бо його син вам його ніколи б не показав. Йому не подобалося працювати в аптеці, він писав авангардну прозу й дуже хотів доєднатися до асоціації німецьких письменників Gruppe 47, навіть їздив із цією метою до Берліна, але його там просто підняли на сміх. Це вдарило по його самолюбству, і він замкнувся в собі. Можна собі уявити, що він подумав, коли побачив Степана й почув його запитання: «Чим ви порадите лікувати кір у дітей?» — Кір? Кір не лікується. Можу вам порекомендувати парацетамол, — відповів син аптекаря. — Допомагає від лихоманки. І більше води нехай п’є. П’ятдесят марок за упаковку. — У мене лише двадцять, — відповів Степан. — Звідки ви сюди приїхали? З Росії? — З Берліна, — відповів Степан. — А в Берлін ви як потрапили? — Ну, це довга історія… Але чому я маю вам її розповідати? — Ви хочете, щоб я продав вам ліки менше ніж за півціни. — Добре. Я очолюю організацію українських націоналістів. Шість років тому ми вирішили проголосити у Львові незалежну Україну. Але я туди не доїхав. Мене схопили нацисти й запроторили до Заксенгавзену. Перед самим кінцем вони витягли мене до Берліна й почали вмовляти, щоб я закликав українців до війни проти Радянського Союзу спільно з Вермахтом. Але я вже бачив, що до розгрому нацистів лишилося два-три місяці, і відмовився. Коли почалися сильні бомбардування Берліна, мені вдалося втекти, і от тепер я тут. Живу в лісі. Із трьома дітьми. Дочка Леся захворіла. — Йоперний театр! — здивувався син аптекаря. — Оце так історія! З цього може вийти непоганий роман. Але ж насправді-то ви приїхали з Румунії. Він підморгнув Степану: — Мене не вдуриш. Ви трохи схожі на румунського цигана. І заливати непогано можете. Я знав одного цигана, так він такі історії годинами міг розповідати. Я подарую вам три упаковки парацетамолу, якщо зізнаєтеся, що ви — румунський циган і всю цю історію щойно вигадали. — Та ні, — обурився Степан. — Я — українець! Усе це було насправді! — Обережно! Неправильна відповідь — і ніякого парацетамолу для вашої дочки. Ви знаєте, що лихоманка під час кору може бути дуже небезпечною?
— Я українець, і все це було, — наполягав Степан. — Дайте мені половину пачки або ж цілу у борг. Я завтра занесу. — Ну, добре. Зізнайтеся хоча б, що ви приїхали з Румунії! — посміхнувся син аптекаря. — Я там навіть не проїжджав, — відповів Степан із кам’яним обличчям. — Добре, ви мене переконали. Головне — бути переконливим. Правда — це коли люди тобі вірять. Я ду-у-у-уже сподіваюся, що у вас справді є маленька дочка і вона справді хвора. Ось вам парацетамол. Три пачки. Платити не треба. Якщо знадобиться ще — заходьте. Мені сподобалася ваша історія. Степан схопив ліки й вибіг з аптеки. На двадцять марок він купив молока, хліба, пачку паперу й олівець. Коли він ішов лісом, усі його думки займало одне гаряче та неподоланне протиріччя. «З одного боку, — думав він, — ми ставимо своїм завданням відновлення Самостійної Української Держави в національних етнографічних кордонах із демократичною системою урядування, яка гарантувала би всім громадянам України демократичні свободи в усіх ділянках життя. Демократія означає вибори. А як же ми їх проведемо, коли українські партії та рухи за кордоном мають багато розходжень і ведуть кожне свою політику? Тягнуть кожне у свій бік. Хоча вони мали би бути пов’язаними в одну цілість, бо так зручніше боротися проти більшовизму. А коли так багато партій, то українські емігранти не можуть серед них вибрати ту одну, єдино правильну, яка б задовольнила їхні інтереси. Що треба робити? Треба об’єднати всі ці партії в один Єдиний Центр. Його можна назвати, наприклад, Закордонний Визвольний Центр. Скорочено ЗВЦ. Але не можна в цей Центр брати всі підряд партії, бо серед них можуть бути й антиукраїнські. Тому треба влаштувати вибори. Але не всі захочуть на ці вибори йти. У Європі окопалися нібито українські сили, які на словах за Україну, а на ділі не хочуть робити нічого конкретного для перемоги української революції. Звісно, що вони бояться програти ці вибори. Тому не можна ставити запровадження нашого Центру в залежність від виборів. Але все одно їх провести треба. Це пожвавить українське політичне життя. Просто пропишемо певні особливості виборів. Не можна допускати до них, наприклад, комуністів та москалів. Є проблема фінансової підтримки цих виборів, адже ми знаємо, що ті, хто має гроші, на вибори їх не дадуть. Цю проблему можна вирішити, якщо зробити участь у виборах платною. От тут ми й побачимо, хто насправді любить Україну і готовий заплатити за це, а хто тільки декларує свою любов. Найбільша проблема — з УНРадою. Унрадівці кажуть, що вони представляють інтереси всієї України, а ми, лідери ОУН, тільки Західної. Але хіба це визначає важливість партії? Не територія важлива, а здатність її мешканців до боротьби! Свого часу УНРада не підтримала ОУН-УПА, і що ж тепер ми маємо? А маємо те, що вона тепер змарнувала свій політичний кредит довіри від українців. А отже, можна провести вибори до нашого Центру й узагалі без УНРади. Те, що хтось там проти нашого Центру, ще не означає, що він непотрібний. Нехай спочатку це доведуть. Навіть якщо на вибори прийде одна партія, але така, що доведе на ділі свою спроможність боротися за Україну, то все одно вона матиме право очолити цей Центр”. Коли Степан ішов лісом крізь кущі, за ним спостерігав вовк. Він був дуже голодний і хотів з’їсти провідника ОУН, але боявся, що не подужає. І тут виникає питання: а як би ця подія відобразилася на політичній картині української еміграції в Європі кінця 1940-х років? Чи відбувся би подальший розкол ОУН на ще дрібніші фракції, які ворогували б поміж собою аж до самого кінця СРСР, а потім би ворогували за незалежної України? Чи був Степан справді ключовою фігурою, несподіване зникнення якої спричинило б політичний розбрат, чи розбрат був закладений у самій основі українського націоналізму? Відповідей на ці запитання ми, на жаль, ніколи не отримаємо, бо вовк вирішив не їсти Степана. Цього разу він ліг спати голодним. Уночі йому наснився заєць. «Дайн хунгерстрайк хат кайнен політішен Субтекст”, — сказав заєць. “Ферпіс діх!” — гаркнув на нього вовк. Усе одно його не можна було спіймати. Він уже багато разів пробував — і все марно.