Цінність авторської чистоти та ідеал метамодернізму

Серед літературних критиків є дуже розповсюдженим феномен цінності авторської чистоти. Чистота — це набір питомих характеристик напрямку. Їм потрібно відповідати, щоб сподобатись критику. Домішки чужої парадигми відчуваються критиком буквально як бруд. Саме це і є джерелом взаємної зневаги.
Це як різні касти в давній Індії.
Кожного разу йдеться про різні форми чистоти. Є романтично-реалістичний (Тетяна Дігай), модерністський (очевидно, Богдан Пастух), постмодерністський (Тетяна Трофименко, Ганна Улюра та інші сучасні критики) і метамодерністський (я) ідеали чистоти.
Романтично-реалістичний ідеал бачить літературу як дотепне й загострене відображення життя, але при цьому відкидає натуралізм та гру, які є невід’ємними елементами життя.
Модерністський ідеал безпосередньо пов’язаний з націоналізмом, а отже передбачає максимальну гомогенізацію та уніфікацію творчого методу. З погляду критика-модерніста, ідеальний автор має бути революціонером, але при цьому він має створювати гомогенну реальність: це може бути, наприклад, революційний роман про перемогу української національної ідентичності на теренах нашої держави і за кордоном. У творі обов’язково має йтися про боротьбу ідентичностей як широких репрезентацій масової свідомості. Окремі герої мають бути тільки тимчасовими уособлення ідентичностей, які по суті нічого не вирішують, на відміну від романтично-реалістичного ідеала, де окремі ідентичності завжди вирішують все.
Пост-модерністський ідеал базується на майстерному застосуванні різномантіних поп-шаблонів, якими автор має володіти на найвищому рівні та конструювати з них тканину твору, користуючись іронією для збереження певної дистанції, щоб у читача не склалося враження самодостатності цих шаблонів, бо вони — не руки, а тільки рукавички, які тимчасово вдягають на руки.
Метамодерністський ідеал полягає у постійних коливаннях зразку (західні критики називають це осциляцією), і в цьому він дуже схожий на пост-модерністський, але є одна дуже суттєва відмінність: для метамодерніста немає ніякої різниці поміж руками та рукавичками. Всі попередні зразки — і романтичний, і реалістичний, і модерністський, і пост-модерністський — мають для нього однакову цінність і можуть існувати як почергово, так і одночасно. Це мало би виглядати, мов кошмарний хаос, але все рятують сніпети (які раніше називали інтермедіями), в які автор просто каналізує зразки, щоб не виникнуло плутанини. Взагалі ж метамоденізм — це дуже незручний феномен, адже він є контрінтуїтивним, не визнає ніякої ієрархії, а постійна осциляція призводить до того, що часто взагалі незрозуміло, що відбувається: хочеться, щоб автор нарешті зупинився на чомусь одному, але в метамодернізмі це просто неможливо.