Свідомий вибір, або стрімкий рух самохідної сосиски

Вибори вже давно закінчилися, а боротьба наших гостроконечників із тупоконечниками триває. Точно як і в “Мандрах Гуллівера”, де вирішувалося кардинально важливе питання, з якого ж саме кінця треба розбивати яйце, у нас сперечаються, хто більше любить Україну: “порохоботи” чи “зебіли”. Чи має ця суперечка сенс?

Чому “порохоботи” старші “зебілів” на чотири роки?

Слово “порохобот” вже давно потрапило у Вікісловник, але як саме воно виникло, достеменно невідомо. Найбільш розповсюджена версія: в ефірі програми “Шустер live” у 2016 році його вперше промовив екс-радник Володимира Путіна (а тепер — затятий анти-путініст) Андрій Ілларіонов. Утворилося це слово за принципом “портмоне”, тобто — складаного гаманця, — коли останню частину слова “робот” доєднали до першої частини прізвища екс-Президента України Петра Порошенка. Таким чином автори неологізма натякають на неусвідомлений і запрограмований характер дій “порохоботів”, які, на думку авторів, підтримують і виправдовують всі дії команди Порошенка, незалежно від їхніх наслідків.

Тут дуже важливо звернутися до онлайн-словників, які працюють за принципом Вікіпедії, тому вони певним чином відображають суспільні настрої поточного момента. В онлайн-словнику “Мислово” термін “порохоботи” отримав визначення дуже давно — ще 9 червня 2015 року (і це спростовує версію щодо першості Ілларіонова):

“Порохоботи — ті, хто пише або говорить щось позитивне про Порошенка.

Приклад:

Порохоботи вважають, що Петро Порошенко чудовий дипломат”.

Словом “зебіл” донедавна називали два села в Болгарії та Румунії, але коли стало ясно, що на президентських виборах переможе скоріше за все Володимир Зеленський, так стали називати і його прихильників, які всіляко пітримують і виправдовують будь-які дії Володимира Зеленського та його партії. Саме нове визначення слова “зебіл” з’явилося в онлайн-словнику “Мислово” двічі: спочатку 29 березня, а потім — 26 травня 2019 року. Тут варто нагадати, що перший тур виборів, на яких переміг Володимир Зеленський, відбувся 31 березня, а другий — 21 квітня 2019 року.

Березневе визначення виглядає так:

“1. Зебіл — один з кандидатів у президенти України (виступає кандидатом, а не актором!)

2. зебіл — прихильник даного кандидата у президенти України

Приклад:

умом зебіла не понять…”

Травневе визначення виглядає так:

“Зебіл — нерозумна людина 21сторіччя. яка вважає, що державою можуть керувати пролетарії та кухарки, як було під час Жовтневої революції

Приклад:

призначення керівником СБУ працівника шоу-бізнеса, а президентом країни блазня”.

Із березневого визначення видно щире здивування самим фактом наявності такого кандидата і прихильників у нього. А от у травні, коли Зеленський вже отримав булаву (це сталося за шість днів до публікації другого визначення), дефініція “Зебіл” вже містить явний ресентимент — тобто роздратування через події, які вже здійснилися, і вплинути на які немає жодної можливості.

Саме слово “зебіл”, як і “порохобот”, також побудоване за принципом “портмоне”, тобто складається із прізвища Володимира Зеленського та другої частини слова “дебіл”. Словник дає таке визначення слову “дебільність”: “(лат. debilis — «слабкий») — термін, що застосовується у психіатрії для визначення слабкого ступеня олігофренії. Загалом людина отримує такий діагноз при IQ в межах від 50 до 69. Для дорослих це означає розумовий вік 9–12 років”.

Взаємна демонізація опонентів, або що таке “тухлая бигусятина”?

Як видно з обох визначень, прихильники Порошенка і Зеленського звинувачують один одного у неусвідомленому виборі. Чи справді він був неусвідомленим? Давайте запитаємо про це у самих виборців та обраних депутатів і спробуємо оцінити ступінь їхньої усвідомленості хоча би приблизно.

Номер п’ять у списку партії Петра Порошенка “Європейська Солідарність” відома співачка Софія Федина вважає, що “виборці обирали, абсолютно відключивши усвідомлення того, що результат виборів вони відчують на самих собі”. “На мажоритарці ми мали дуже позитивних, якісних та дієвих людей, але їх не вибирали, а вибирали людей, яких ніхто не знає, які ніколи не з’являлися на своєму окрузі або навіть відкрито зневажали Україну, але належали до відомого бренду, якому люди вирішили довіритися”, — пояснює політикиня. На думку Софії Федини все це сталося через тривалу і надзвичайно сильну інформаційно-психологічну операцію проти України. “Якщо звернутися до офіційних даних кагебістської пропаганди, розвідки, то одне з перших завдань було — деморалізувати людей, — каже Софія Федина, — а деморалізовані люди не вміють бачити правду. На жаль, велика частина українських мас медіа саме спрацювала, як частина цієї кагебістської інформаційної машини, допомігши часто несвідомо здійснити цю інформаційно-психологічну операцію”.

Цю саму ідею просуває і відомий блогер ibigdan, який у своєму пості від 29 квітня “Серебряная пуля” називає українських журналістів, які критикували Петра Порошенка або його найближче оточення “местная тухлая бигусятина”. Він має на увазі дуже гучне розслідування команди журналіста Дениса Бігуса про корупцію в Укроборонпромі, яке викликало скандал, числені вуличні акції протесту і падіння рейтингу чинного Президента.

Тут цікаво, що прихильники Петра Порошенка вербально відмовляють прихильникам Володимира Зеленського не лише у здатності зробити свідомий вибір, а навіть і у суб’єктності як такий, розглядаючи їх не як особистостей, а як огидну речовину (“тухлая бигусятина”). У той самий час блогер Олег Манчура називає прихильників Володимира Зеленського “зелена слиз”, очевидно, маючи на увазі “зелений слиз”.

Чи дійсно журналісти, які критикували Петра Порошенка та його оточення, працювали за вказівкою КДБ, як вважає Софія Федина? Звісно, жоден з цих журналістів ніколи не визнає нічого подібного, і ніяких фактів, які би це доводили, ми наразі не маємо. Львівський журналіст Андрій Дрозда підтримав Володимира Зеленського в регіоні, де підтримка цього політика була найменшою (11,96% проти 35,29% у Петра Порошенка). “Існує взаємна демонізація опонентів, — сказав він. — і ми спостерігали цю істерію в соцмережах тривалий час. Прихильники Порошенка і Зеленського є ситуативними виборцями, а будь-які вибори визначаються не стільки симпатіями, а в першу чергу — різними емоціями. В першу чергу людьми керує страх. Це страх перед невідомістю, війною, втратою роботи, репресіями. За допомогою пропаганди виборцю можна “впарити” що завгодно”.

І тут варто загадати, що саме політтехнологи зі штабу Петра Порошенка придумали явно скандальний хід із постером, де виборцю пропонувалося обрати поміж Петром Порошенком і Володимиром Путіним. Таким чином, будь-який виборець, який не підтримував Петра Порошенка потрапляв до табору прихильників політики Кремля. Ця витівка одразу збурила гучний скандал, бо противники Петра Порошенка ніяк не ототожнювали себе із прихильниками Путіна. Тоді вперше зазвучали звинувачення в тому, що передвиборча кампанія Петра Порошенка спрямована на розкол країни. Їх озвучував, зокрема, екс-народний депутат Олесь Доній.

Втім професор Києво-Могилянської Академії і політолог Олексій Гарань заперечує, що той постер мав якісь серйозні наслідки. “Він викликав сильну негативну реакцію, тому його швидко зняли, — нагадав Олексій Гарань, — Значно гірші наслідки мала кампанія проти Петра Порошенка, яка із значними порушеннями велася на телеканалах, зокрема на каналі 1+1 (який належить бізнесмену Ігорю Коломойському — О.Ш.)”.

Звідки мовить українське Радіо Тисячі Пагорбів?

Чому ж насправді Петро Порошенко і його партія отримали такий результат? Екс-народний депутат та голова Центру Досліджень Політичних Цінностей Олесь Доній на цих виборах був активним прихильником Володимира Зеленського та Руху Нових Сил (на парламентських виборах). “За всю історію незалежності України я не пам’ятаю такої мови ворожнечі, яку розкрутив на цих виборах штаб Петра Порошенка, — сказав він. — Навіть під час Помаранчевої Революції Медведчуку і Януковичу не вдалося викликати такої ненависті своїми ідеями про поділ України на три сорти. Окрім корупційних дій оточення Порошенка, цей розкол, викликаний взаємною ненавистю, є його найбільшим злочином”. На думку, Олеся Донія цей розкол не виправиться протягом років, а крім того, він призвів до самознищення творчої інтелігенції України в її претензії на представництво від імені всієї країни. “Вони підтримали Петра Порошенка за його гасло про армію, мову та віру, закриваючи очі на мародерство, розкрадання та відсутність підтримки з боку більшості народу, — сказав Олесь Доній. — І це призвело до того, що п’єдестал репрезентації наразі звільнився. І тепер він може бути як кращими, так і гіршими представниками інтелігенції”.

Олесь Доній вважає, що ідеї, які пропонував українцям Петро Порошенко та його прибічники є архаїчними і застарілими. “Я працюю над новою концепцією української національної ідеї і прийшов до висновку, що ідея Дмитра Донцова про те, що націоналіст має бути аморальним є неприйнятною. (На його думку, національна ідея мусила бути «аморальною», себто не мала керуватися принципами загальнолюдських цінностей. Здійснювати ж аморальну політику має фанатик, що «узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його аґресивність i нетерпимість до інших поглядiв»). Боротьба за мову, культуру та державу відбувалася на попередньому етапі української національної ідеї. Тепер же ми загальмували в своєму ідеєтворенні та відстали від провідних країн світу. Декалог ОУН наказував “Здобудь українську державу, або загинь у боротьбі за неї”. А для чого ця держава? В Декалозі ОУН не було виписано, що держава — це інструмент для щастя українця.

Журналістка Наталя Соколенко вважає інакше. Вона віддала свій голос за кандидата в Президенти Руслана Кошулинського (заступника голови ВО “Свобода”) саме тому, що він воював на фронті і здатен загинути за Україну. “Свободівці реально воюють за незалежність України, — вважає вона. — Найбільше свободівців загинуло під час Майдану. Я не поділяю економічні цінності і програму партії “Свобода”, бо вона є близькою до більшовизму, але інші кандидати мені теж не сподобались”. За Петра Порошенка Наталя Соколенко не голосувала тому, що він, на її думку, не зміг очистити судову систему від суддів-корупціонерів. “Володимир Зеленський для мене — культурно абсолютно чужий персонаж”, — сказала вона.

Сімнадцятий номер у списку партії “Європейська Солідарність” екс-журналіст, а нині народний депутат Володимир Ар’єв вважає противників Петра Порошенка з табору прибічників Володимира Зеленського не менше, ніж вірусами. “Так, ми розділені. Давно і безповоротно, — пише Володимир Ар’єв, — На тих, хто доносить до смітника клаптик папірця і тих, хто смачно харкає на тротуар. Хто намагається організувати толоку поприбирати у дворі і хто пише «Пєтя лох» на стінах власного під‘їзду. На тих, хто намагається відродити українську культуру і споживачів різноманітних «сватів» під лузгання насіння на підлогу. Хто терпляче стоїть в черзі і хто нахабно лізе поза нею. Хто робить зауваження бугаям за парковку на місцях для інвалідів і бугаїв, яким плювати на всі правила. На мислячих і «сільно умний нашолся». На тих, хто… Протиставлень мільйон, все не згадаєш. Це світоглядний розділ на паралельні світи. На совок і антисовок. На вірус і антитіла. І від кожного є свої похідні в інших сферах у відповідних пропорціях. І їх навряд чи щось об‘єднає. Треба хіба намагатись перевиховувати кого ще можна врятувати”.

Від вірусів недалеко до “тарганів”, як на Радіо Тисячі Пагорбів хуту називали тутсі, і це розпалювання ненависті до цілої групи людей за певною ознакою врешті призвело до геноциду.

Чи позитивна ваша свобода?

Всі вище перераховані претензії прихильників різних кандидатів один до одного насправді полягають в тому, що вони звинувачують протилежні табори у відсутності свободи. При чому умовні “порохоботи” звинувачують умовних “зебілів” у відсутності позитивної свободи, а умовні “зебіли” умовних “порохоботів” — у відсутності негативної свободи. Вперше ці терміни сформулював англійській філософ Ісайя Берлін у своєму есеї “Дві концепції свободи”. Отже:

Позитивна свобода полягає у незалежності від різноманітних обмежень і може, згідно із Берліним бути висловлена у фразі “Я сам собі хазяїн”. Канадський філософ Чарльз Тейлор пояснює це на прикладі багатого та впливового діяча, який є наркоманом. Така людина має багато негативної свободи, але дуже мало позитивної. Тут варто пригадати передвиборчі скандали, пов’язані із перевіркою аналізів кандидатів та звинувачення Володимира Зеленського у наркоманії. Пізніше стало відомо, що ролик, де Зеленського збиває вантажівка, а потім в кадрі з’являється доріжка кокаїну, був виготовлений людиною, працювала в одній з політичних організацій, пов’язаних з Петром Порошенком. Коли йдеться про обмеження позитивної свободи, то, звісно, наркотики — не єдиний чинник, який призводить до цього. Серед інших називають: слабкість, страх та невігластво, тобто розумову обмеженість. Дуже яскраво цю претензію щодо обмеженості позитивної свободи серед виборців Зеленського висловив у своєму недавньому інтерв’ю сайту Belsat письменник Юрій Андрухович. “Ми не маємо іншого народу. Це ж все від нього, — сказав він. — Він носій влади, він «наголосовує» і президентів, і парламент, і все на світі своїм вільним рішенням. Йому ніхто не приставляє кулемет до лоба, як, напевно, білорусам, і каже: «Голосуйте за бацьку». В Україні такого не було, вся ця народна глупота себе показує без зовнішнього примусу”.

Негативна свобода полягає у свободі від насильницького втручання інших людей (тобто того самого “зовнішнього примусу”, про який згадував Юрій Андрухович). Пригадаємо, що “зебіли” впевнені, що “порохоботи” підтримують Петра Порошенка лише тому, що не бачать подальшого розвитку України без його участі, тобто звинувачують його у спробі встановити певний культ особистості. Ісайя Берлін визначає негативну свободу фразою “Я нікому не раб”, а “зебіли” вважають “порохоботів” вассалами сюзерена (або ж навіть дітьми батька) Петра Порошенка.

“Виборці Петра Порошенка сприймають його як політика патріархального типу, який уособлює собою образ батька, доброго і справедливого, який своєю впевненою та сильною рукою веде Україну до перемоги, — каже Олесь Доній. — Такий патріархальний лідер цілком вкладається у парадигму етнічного націоналізму, і це є проблемою. Етнічний націоналізм після проголошення незалежності перетворюється з елементу визвольної боротьби на елемент пригноблення (обмеження свободи) інших”.

Чи існує свобода вибору?

Поняття свободи вибору цілковито ґрунтується на індивідуальній свободі, а така свобода можлива лише за наявності самої індивідуальності. І ось тут на нас чекає зовсім несподівана пастка: адже сучасна філософія свідомості прийшла до висновку, що людська індивідуальність є набором випадкових властивостей і не залежить від самого індивіда. Простіше кажучи: ані “зебіл”, ані “порохобот” не можуть обрати, ким їм бути, і, відповідно, яким чином голосувати. Таким чином сама суперечка між ними і передвиборча боротьба як така втрачають сенс, адже за наслідки свого політичного вибору вони відповідати не здатні та й сам їхній вибір не визначає майбутнє, а лише надає певні передумови для нього.

Аби пояснити цю непросту і парадоксальну ідею, нам необхідно розглянути історію філософії свідомості, яка поступово рухалася від містицизму до раціоналізму.

Слов’янська та західна культури по різному розглядають поняття свідомості. В українській мові воно пов’язане зі словом “свідок”, тобто той, хто мав можливість спостерігати за певною подією, запам’ятати, створити її власну інтерпретацію та передати її образ іншим людям. В англійській мові свідомість позначають два слова “consciousness” та “mind”. Перше з них позначає фізіологічну здатність керувати власним тілом, усвідомлення самого себе як окремий об’єкт, а друге — розум, здатність до логічного мислення, висновків та заперечення. Існує навіть дієслово to mind — заперечувати. Заперечувати може тільки той, хто впевнений у неправильності того, що він заперечує. Це означає, що він зберігає у своїй пам’яті ідеальну модель того, як має бути правильно.

Отже свідомість — це здатність зберігати у пам’яті події, порівнювати їх між собою та вибирати найкращий варіант. Як це схоже на політичні вибори! Але хто саме вибирає? Чи знаходиться у нашій голові маленька істота, яка займається цим? Останні наукові дослідження заперечують це. В нашій голові немає нікого, навіть нас самих. Тут мається на увазі, що неможливо точно визначити місце, де перебуває наша свідомість, а також скласти перелік частин тіла, з якої вона складається.

Від Тесея до Алана Тьюрінга: чи можна відмовити від гомосексуальності?

В дохристиянську епоху люди були схильні вірити, що нами керує Фатум, Доля, які виникали в результаті домовленості (або ж запеклої боротьби) багатьох Богів. Античний герой Тесей в п’ятирічному віці зустрівся з Гераклом, і той провістив йому велике майбутнє. Через декілька років Тесей схопив меч (і сандалі) і побіг до Афін, щоб зустрітися із батьком Посейдоном. Дорогою вбив Гефестового сина — велетня Періфета та Керкіона, величезну дику свиню Фею, розбійників Скірона, Сініса (який був його рідним братом), Прокруста, а потім ще й чудовисько Мінотавра. Коли греки вигадували всю цю історію, їм навіть на думку не спадало, що Тесей може якось домовитись із Прокрустом або Мінотавром або укласти з ними певну угоду, бо Геракл запрограмував його на подвиги, які у свою чергу запланували Боги. Тесей просто не мав жодного вибору. Цей містичний світогляд на диво є наближеним до поглядів деяких сучасних філософів.

Християнські мислителі мали два погляди на свободу волі і можливість вибору: католицький та протестантський. Католицький був найкращим чином сформульований у богословському трактаті Томи Кемпійського “Про наслідування Христа”. Там була дуже відома фраза Homo proponit, sed Deus disponit — Людина передбачає, Бог має у своєму розпорядженні. Це означало, що людина має свободу волі доти, поки вона не суперечить Божій Милості. Протестанти вважають людину абсолютно вільною від Бога у своїх прагненнях, лише попереджають, що порушення Божих настанов врешті приведе її до Пекла: “І він став Сатаною, так, саме дияволом, батьком усієї брехні, щоб обманювати, і осліпляти людей, і вести їх у полон за його волею, саме всіх тих, хто не прислухається до Мого голосу” (Мойсей 4:3–4).

Сьогодні релігійна боротьба за людину поміж Богом та Дияволом виглядає як протистояння Актуальної Етики, сформованої суспільством у законах та моралі, та Природної Людини, яка просто йде за своїми бажаннями. Природна Людина хоче бути геєм, бо вона народилася геєм, але Актуальна Етика у формі закону забороняє їй це і навіть вдається до покарання. Гомосексуальність криміналізували у Великобританії у 1533 році, а у 1885 прийняли так звану Поправку Лабушера, яка передбачала тюремне ув’язнення за содомію. Пізніше до цього додали ще й хімічну кастрацію. Жертвами цієї поправки стали, зокрема, літератор Оскар Вайльд та математик Алан Тьюринг. Скасували поправку лише у 1967 році. Але люди релігійні не сприймають свою віру, як метафору боротьби поміж Етикою і Природою, саме тому вони вважають декриміналізацію гомосексуальності тимчасовою перемогою Диявола над Богом, яку треба негайно виправити. Це призводить до того, що віруючі голосують за консерваторів, а атеїсти — за лібералів. Якщо ж вирішувати, хто з них має більшу рацію, то варто пам’ятати, що природа людини є безумовною, а етика — відносною. Це означає, що ми не можемо змінити природу людини, користуючись етичними аргументами: неможливо умовити людину перестати бути геєм тому, що гомосексуальна поведінка суперечить релігійним настановам.

Хто сидить в нашій голові?

Вибір поміж лібералізмом та консерватизмом зумовлений особливостями побудови свідомості. Як же вона побудована? Дослідники мозку (наприклад, Девід Іглмен) кажуть, що свідомість — це лише результат взаємодії клітин мозку — нейронів. Нейрони утворюють поміж собою зв’язки. Там, де зв’язків більше, там переконання сильніше. Наприклад, ви хочете закурити, але знаєте, що курити — шкідливо для здоров’я. Якщо із курінням у вас пов’язано більше нейронних зв’язків, аніж із його забороною, то ви закурите. Але ви не можете впливати на формування ваших нейронних зв’язків, бо до цього призводить ціла низка абсолютно випадкових обставин, одними з яких є ваші батьки, яких ви не можете обирати. Така позиція називається детермінізм або ж — вчення про те, що одне явище породжує інше, і вплинути на цей порядок ми ніяк не можемо, бо навіть наше бажання вплинути було у свою чергу породжене іншою причиною. У кожен момент часу наш світ має тільки одне, наперед визначене майбутнє.

Ідею детермінізма досить яскраво розтлумачив американський адвокат Кларенс Дерроу, коли захищав своїх клієнтів Натана Леопольда та Ричарда Льоба, які викрали заради викупу та вбили 14-річного підлітка Роберта Френкса. Дерроу одразу ж визнав своїх підзахисних винними, але сказав, що ця провина не є наслідком дій, що виходять з їхньої власної свідомості. “Яка вина цього хлопця? — спитав Дерроу. — Він не був своїм власним батьком, він не був власною мамою, він не був власними дідами й бабусями. Усе це йому просто впало. Він не оточував себе гувернантками й багатством. Він не зробив себе сам. І все ж його змушують розплачуватися”. Судді визнали, що Дерроу має рацію і замість смертної кари присудили пожиттєве ув’язнення.

Якщо визнати, що детермінізм має рацію, то це повністю заперечує і свободу волі і відповідальність. Виявилося, що це неправда. Прихильники теорії компатибілізма вважають, що детермінізм не виключає ані першого, ані другого. Перший компатибіліст Томас Гоббс вважав, що, хоча все й перебуває в руках Бога, але вчинки людини є добровільними, бо вона сама бажає їх вчиняти. “Але ж всі вчинки вже визначені наперед”, — каже нам Детермінізм. На це філософ Девід Юм відповів, що, принаймні, людина, може утриматися від вчинків взагалі. Якщо повернутися “до наших баранів”, то виборець, який не хоче приставати до табору ані “зебілів”, ані “порохоботів” може просто не йти на вибори, як і зробили понад 12 мільйонів українців (у другому турі проголосувало 18 491 837 при кількості бюлетенів 30 105 004). Така свобода вибору називається умовною.

Найбільш дотепне визначення для детермінізму запропонував Артур Шопенгауер: “Людина може робити те, що вона бажає, але не може бажати того, що їй бажати”. Іншими словами: виборець може віддати свій голос тому, чи іншому кандидату, але він не може самостійно його обрати, бо в ньому немає того, хто робить цей вибір. Ця досить шокуюча ідея стала предметом книжки Томаса Метцингера “Его-тунель”.

Метцингер вважає, що нашими вчинками керує Его, яке є нейрообчислювальним пристроєм для контролю над нашим фізичним та віртуальним тілами. Віртуальне тіло — це таке тіло, яким потенційно може стати наше тіло, якщо ми цього захочемо. Наприклад, якщо ми сидимо у кріслі, то це є нашим фізичним тілом, але якщо ми захочемо, то ми можемо встати і підійти до вікна. І це буде нашим віртуальним тілом. Досвід, який зберігається в нашій пам’яті, має практично всі віртуальні позиції, в які ми можемо привести наше тіло, і в які не можемо (наприклад, не можемо дострибнути до Місяця). Для того, щоб перевести наше фізичне тіло в один із віртуальних станів, нам потрібно перенести фокус нашої уваги з одного предмета на інший: наприклад, з екрану комп’ютера, за яким ми сидимо у кріслі, на вікно, за яким пролітає літак. Для цього нам треба зробити певне зусилля у власній свідомості. Це зусилля формується у нашому мозку нейронами. А всі рухи нейронів та реакції між ними можна описати як математичну модель. Навіть більше того: цю модель можна реалізувати на практиці в комп’ютері, і такі експерименти вже проводяться багато років. І тут ми підходимо до дещо неприємного пояснення висловлення “немає того, хто робить цей вибір”. Якщо ми можемо в будь-який момент відтворити на комп’ютері чи у математичних формулах це зусилля щодо перенесення фокусу уваги з однієї точки на іншу, і відповідно, — перенесення нашого фізичного тіла в одне з віртуальних становищ, то “чи буде воно продовжувати здаватися чимось особистим, чимось, що належить вам?” — питає Метцингер.

Науковець робить висновок, що у нашій голові немає ніякого чоловічка, який приймає рішення за нас. Нейрони в нашому мозку постійно займаються динамічною самоорганізацією, тобто намагаються працювати згідно із законами фізики та своєї побудови. А отже ми робимо наш вибір на підставі взаємного розташування та поєднання нейронів, яке виникло в ході нашого розвитку від моменту народження і аж до самої ситуації вибору. Реально існує тільки мозок, а наша особистість — це тільки ілюзія, яку він створює для нашого, якщо бажаєте, заспокоєння. Цей парадокс дотепно висловив письменник Ісаак Башевіс Зінгер: “Нам доводиться вірити у свободу волі. Ми просто не маємо іншого вибору”.

Мічіганський експеримент

Конфлікт поміж “порохоботами” та “зебілами” на виборах виникнув ще й через те, що люди схильні вірити, буцімто їхнє власне життя більше керується принципами свободи волі, ніж життя їхніх однолітків. Ця ідея була яскраво проілюстрована у 2010 році в ході психологічних експериментів, які провели в Університеті Мічігана (США) у 2010 році.

Перший експеримент був проведений як опитування, і з’ясувалося, що студенти університету вважають свої дії менш передбачуваними, ніж дії їхніх сусідів по кімнаті. Експериментатори зробили висновок, що студенти вважають передбачуваність шкідливою для їхнього іміджу людини, перед якою відкривається цілий світ можливостей.

В другому експерименті працівників ресторану просили оцінити кількість можливих варіантів майбутнього для себе та для своїх колег. В результаті кількість можливостей для себе кожен оцінив значно більше, ніж для інших. Крім того, люди вірили, що в їхньому майбутньому буде значно більше позитивних варіантів, ніж негативних.

В третьому експерименті студентів попросили найімовірніше майбутнє для себе і своїх колег із трьох варіантів: (1) у мене буде захоплююча робота; (2) у мене буде нудна робота; (3) може бути і так і так. В результаті краще майбутнє студенти обирали саме для себе.

В четвертому експерименті його учасників запитали, в якій мірі на вибір їхнього власного майбутнього впливають їхні власні бажання, а в якій — їхнє попереднє життя, сталі тенденції та випадкові обставини. Таке саме питання стосувалося вибору їхніх колег. З’ясувалося, що учасники експерименту вважають, нібито їхні власні бажання значно повніше визначають їхнє майбутнє, аніж бажання їхніх колег.

Всі чотири експерименти вказують на те, що люди загалом схильні більше цінувати свій власний вибір, ніж вибір іншої людини. Цей політик кращий тому, що обрав його саме я. А інший поганий, бо його обрали інші. Для захисту такої позиції людина здатна вдаватися до самих неймовірних засобів та самообману, бо цього вимагає динамічна самоорганізація стану їхніх нейронів.

Сосиска впевнено рухається вперед?

Наскільки ж вибір політиків впливає на майбутнє в країні? Директор аналітичного центру “Український інститут майбутнього” Віктор Андрусів вважає, що вибір лідера країни не змінює автоматично життя країни. Для кожної ситуації в нього є так званий горизонт можливостей змін. Наприклад, в питанні внутрішніх реформ я сказав би, що обраний лідер має можливість все змінити десь на 60%. Чому настільки? Тому, що, з одного боку, в нього є повноваження і влада, він може призначати на посади свою команду, приймати закони. З іншого боку, він обмежений низькою компетентністю (виконавців — О.Ш.) в суспільстві, культурою вирішувати все через корупцію, розваленою промисловістю тощо.

Натомість в питанні міжнародної політики і, в нашому випадку, війни на Донбасі — можливість змінити ситуацію я б оцінив у 20%. Це пов’язано із тим, що міжнародна ситуація значно сильніша за якості обраного лідера і в нього є мало інструментів впливу”.

Що все це означає? Подій, які впливають на наше майбутнє, настільки багато, а наші свобода волі і вибору є настільки умовними, що вважати політичні вибори вирішальним чинником, який впливає на ситуацію в країні, — вкрай наївно. Ми, немов ті мурахи з відомого відеоролику, які з останніх сил тягнуть знайдену ними десь сосиску, вірять у щасливе майбутнє і в те, що вже вони особисто зможуть відкусити від неї значно більший шматок, ніж мешканці сусіднього мурашника. Але сосиска впевнено рухається вперед. Нібито сама і без сторонньої допомоги. І хтось-то від неї точно відкусить.