Митець як соціально-культурний феномен

1. Культурну політику та зразки визначають домінуючі соціальні формації, яким вдалося перемогти у війнах та захопити багато ресурсів, бо всі ці культурні додатки є тільки надлишками від надмірного багатства. Якщо у вас мало грошей, то не буде ані культури, ані мови. І от переможці привчили нас любити саме ці імена митців, а не інші. Мало хто здатен пручатися авторитетам, бо це надто важко та неефективно. Простіше їх визнати та захоплюватися ними.
2. Абсолютної цінності культурних феноменів не існує. Вона зажди є функцією соціально-політичних обставин, а всі успішні митці завжди політично лояльні та беруть у часть у політичній боротьбі, яка є нічим іншим, як боротьбою за ресурси та вплив за допомогою грошей.
Такий погляд називають “марксистською критикою” в стилі британського літературознавця Террі Іглтона (“сина вірного слуги корони, уродженця процвітаючого півдня Англії, що відзначився в середній школі, але пізніше зазнав повного фіаско на академічній ниві”), який мені імпонує.
3. Є ж і протилежний погляд справа. Він стверджує, що митець має містичну природу, яка є еманацією Бога на тлі землі та крові і формує націю. Такий митець промовляє голосом Бога і має бути почутим, щоб нація прийшла до успіху. Якщо ж митця не чують, нація занепадає. В Україні з ХІХ сторіччя (Тарас Шевченко) і по сьогодні (Оксана Забужко) діє саме така парадигма. Слабкість її в тому, що голос Бога і всі його повідомлення знаходяться поза межами не лише літературної, але й взагалі будь-якої критики. Некритичне ставлення врешті призводить до занепаду якості та провінціалізації, що ми й спостерігаємо.