Декоративне і деконструктивне мистецтво
Мистецтво за ставленням до реальності поділяється на декоративне і деконструктивне. Найпростіше це зрозуміти на прикладі епізоду з книжки Едуарда Успенського «Дядя Фёдор, пёс и кот», де персонажі сперечаються щодо користі картини на стіні:
- Вот какая польза от этой картины на стене?
- От этой картины на стене очень большая польза. Она дырку на обоях загораживает.
Отже деякі твори мистецтва мають створювати декорацію (Потемкинскую деревню), тобто — закривати якусь певну дірку, тобто щось незручне і некрасиве, але таке, що є ініціальною, відпочатковою сутністю цієї речі, від якої ніяк не можливо позбавитись, в данному випадку — сутності всієї культури, як сукупності.
І тут саме час навести приклад з української культури. У 2012 році я навчався у школі журналістики в Кьольні і зайшов там у магазин старих англійських книжок, власником якого був британець Кріс. Я купив в нього повне зібрання оповідань Балларда, і ми розговорилися. Кріс сказав, що його дівчина з України і познайомила його з українською музикою. Особливо йому сподобалася Руслана і її пісня “Дикі Танці”. Він взяв укулеле і заграв мені щось з Руслани та з Океану Ельзи. Я одразу з сказав йому, що Руслана та Океан Ельзи — це кошмарна музика, яка ні в якому разі не може репрезентувати українську музику, а лише спотворює уявлення про неї. Гірше тільки Тарас Петриненко та Володимир Івасюк (його “Червона Рута” — це якийсь капкан, який тримає нашу українську культуру за ногу, щоб вона нікуди не втекла, шанувала батьків, вдягала на свята вишиванку і сумлінно відвідувала церкву). Натомість я запропонував йому послухати Даху Браху та Сен-Тропе. Зараз це був би, без сумнівів, Курган. Кріс послухав Даху Браху і сказав, що, на його думку, в Руслані більше автентичного, суто українського духу. Я не став сперечатися з людиною, яка навряд чи хоч раз була в Україні.
Але тепер, через 9 років після тої розмови я нарешті зрозумів, чому Сен-Тропе краще Руслани. Бо Руслана має декоративний характер, а Сен-Тропе має деконструктивний характер. Руслана своїми танцями у шкіряних садо-мазо обладунках і ритмічним вигукуванням заклику “Xей, ші-кі-дай, ші-рі-кі-дан-xей, Ші-рі-кі-дай, ші-кі-рі-да-на” закриває дірку на шпалерах української сутності. Вона ніби каже: “Ніякої дірки немає, все окей! Дивіться на мої ноги, слухайте моє Ші-рі-кі-дай, бо це і є справжня автентична Україна, а все інше не має значення”.
Насправді ж це декоративне потемкінське селище Руслани не має ніякого значення, бо воно завалиться, мов картонні декорації, від першого ж доторку реальності. Найбільше значення має деконструктивне мистецтво, яке не лише показує дірку на шпалерах у найменших деталях, а навіть розколупує її ще більше, щоб ми побачили, звідки ця дірка взялася, хто її зробив, чому вона наразі перебуває в такому, а не інакшому стані, і які у неї перспективи. І в цьому сенсі групи Сен-Тропе, Курган, і в меншій мірі, Даха Браха і Воплі Відоплясова мають значно більшу цінність. Недолік груп Даха Браха та ВВ полягає в тому, що їхня деконструкція не є повною та послідовною. Вони чесно визнають існування дірки, але намагаються весь час показати нам, що дірка не така вже й велика, вона має свою певну естетику, у всіх є така дірка, то чим наша гірша?
