Голос Сумління проти Голосу Розсудливості
Голос Сумління: Пиши, нарешті, геніальні романи!
Голос Розсудливості: В них немає нічого геніального. До того ж, всі видавництва від них відмовляються, бо їх неможливо вигідно продати. А ті видавництва, які погоджуються їх друкувати або взагалі не підписують зі мною контракт, або друкують 200 копій. Крім того, за такі романи ніколи не дадуть ніякої премії, не запросять на міжнародну виставку, не запросять навіть на український літературний фестиваль, не запропонують резиденцію, не візьмуть ні в яку бібліотеку, не закуплять у фонди, не дадуть грант на переклад, на презентацію цих романів не прийдуть читачі, і не куплять навіть цих 200 копій.
Голос Сумління: Все це так, але ж подивися на Івана Семененка — йому 80 років, в нього лише одна збірка, його теж нікуди не запрошували, нічого не закупали, презентацій взагалі ніяких не було. І нічого — він не скаржиться.
Голос Розсудливості: Так, а навіщо всім цим тоді взагалі займатися?
Голос Сумління: Ти маєш рухати вперед українську культуру! Створювати культурні надбання!
Голос Розсудливості: Є купа народу, які всім цим цим займаються зі значно кращим успіхом. Навіщо ще мені туди лізти?
Голос Сумління: Але ж вони не мають…
Голос Розсудливості: Чого?
Голос Сумління: Ну, чогось там такого…
Голос Розсудливості: Та все вони мають. Навіть набагато більше, ніж я.
Голос Сумління: Але ж в них немає чогось там такого…
Голос Розсудливості: Чого? Чого?
Голос Сумління: Чогось такого… Такого чогось… Чогось вони такого не мають…
Голос Розсудливості: Зависнув! Зависнув Голос Сумління. У найвідповідальніший момент. Коли саме треба було підключити якийсь мотивуючий довід. Щось таке переконливе.
Голос Сумління: Насправді в мене немає жодних переконливих аргументів. Я думав, ти якось повіриш мені без всяких аргументів. Насправді, я гадав, що аргументу Івана Семененка буде цілком достатньо. Не розумію, чому він тебе не переконав.
Голос Розсудливості: Чесно кажучи, на мою думку, Іван Семененко — це просто бідна людина, яка все життя прожила у злигоднях, повній безвісті і ось тепер її на місяць дістали звідти на потіху аудиторії.
Голос Сумління: Як так можна казати?! Це Геній! Це Одна Із Черепах (Чи Слонів), На Яких Стоїть Українська Культура!
Голос Розсудливості: Звучить непереконливо. Насправді ми бачимо зовсім інше. Виглядає так, що це бідна людина, яка, замість того, щоб організувати своє життя, просто спустила його на пси через якісь нікому не потрібні ілюзії.
Голос Сумління: Це ж і є сама суть мистецтва! Тобто я не це хотів сказати. Це якби не зовсім його суть.
Голос Розсудливості: “Це якби не зовсім його суть”. Це звучить значно краще. Це навіть можна використовувати за будь-якої нагоди.
