Вплив еволюції сприйняття реальності на митецьку традицію
Будь-яка митецька діяльність є персоналізованою інтерпретацією реальності. Однак ця персоналізація залежить не лише від персонального досвіду митця, але, й в значній мірі, від способу презентації реальності в його свідомості. Треба зауважити, що протягом розвитку людства цей спосіб постійно зазнавав і зазнає істотної еволюції, яка наразі прискорюється експоненціально.
На першому етапі реальність була презентована виключно персональними спостереженнями та усними повідомленнями свідків. Це призводило до значної суб’єктивації побаченого. Іншими словами, презентація реальності не мала ніяких засобів для обчисленої перевірки її релевантності. Це призводило до появи різноманітних легенд та фантастичної науки. Митецька діяльність складалася із побудови різноманітних міфів так званого “високого мімезису”, головними дійовими особами яких були різноманітні боги та фантастичні істоти.
Пізніше, із розвитком засобів фіксації реальності, коли з’явилися паперові документи та контрольно-вимірювальні прилади, кількість фантастичного у сприйнятті реальності суттєво зменшилася. На певному етапі це призвело до ілюзії реалістичного зображення реальності, коли митцю здавалося, ніби він здатен створити наявними у нього засобами повністю релевантну картину оточуючого. Насправді ж, хоча ступінь релевантності й значно збільшився, повністю релевантну картину створити було неможливо. Втім, це й не було задачею митця. Головна митецька задача полягала в тому, аби створена з різною метою картина справляла враження релевантної і переконувала аудиторію в існуванні подібної реальності, хоча би насправді нічого подібного й не існувало. Успішному вирішенню цієї задачі сприяла погана пам’ять, відсутність або ж вкрай обмежений індивідуальний досвід аудиторії та локальні переконання.
На третьому етапі, коли на початку ХХ сторіччя з’явилися дуже розвинені засоби фіксації індивідуального досвіду, відбулася суттєва еволюція у сприйнятті реальності, яка призвела до появи серії модерністичних традицій — модернізму, постмодернізму і метамодернізму. Головна відмінність цих традицій від попереднього досвіду полягала в тому, що вони опанували дуже широкі можливості фіксації індивідуального досвіду, що кардинально змінило практику презентації реальності у митецькому творі. Ці можливості мали чітко відокремлені фази розвитку в медіа:
модернізм — кінематограф, радіо, телеграф;
постмодернізм — телебачення, відеозапис;
метамодернізм — смартфон, мобільний інтернет, соціальні мережі.
Найбільш цікавою фазою є метамодерністична, оскільки вона пропонує таку ступінь залученості у чужий індивідуальний досвід та її швидкість, яку раніше навіть важко було собі уявити. Це призвело до остаточного переконання, що релевантне зображення реальності є можливим тільки асимптотично, тобто — у постійному наближенні різного ступеню. Але сам процес наближення призводить до надмірності потоку фактів. Ця надмірність найкращим чином виявляється у митецькій практиці США, оскільки ця країна найбільше просунулася в еволюції медіа-засобів: насамперед тут йдеться про музику Роба Кроу, тексти Девіда Фостера Уолеса та фільми Веса Андерсона. Втім істотні зразки подібної практики можна побачити і в інших країнах. Коли ми кажемо про метамодерн, то головним його принципом наразі треба визнати саме надмірність потоку фактів, яка є найкращим свідченням про оточуючу реальність.
