Бесарабський бутерброд

Двоє жінок у закривавлених шкірах молодих оленів повільно рухаються вулицею. Одна дме у ріг, інша трусить у повітрі двома жирними гадюками та кричить “Евоі Сабоі!” За цими жінками йде ще сто оголених та намащених кров’ю оленів жінок і у кожній в руках по здоровезній жирній гадюці. Вони вимахують цими гадюками, мов ласо, та ревуть “Евоі Сабоі!”

На зустріч жінкам йдуть двоє оголених чоловіків. Їхнє волосся прикрашене кропом та листям тополі. Чоловіки ричать, мов ті леви, іноді виють “Йіс Аттіс! Аттіс Йіс!” В руках вони несуть відра із мокрою глиною та натирають нею свої тіла. За ними йдуть ще сотня оголених чоловіків, які вимахують у повітрі відрізаними прутнями биків та коней. Прутні рясно змащені свіжою кров’ю тварин і розбризкують її довкола. Закривавлені чоловіки горлають “Йіс Аттіс! Аттіс Йіс!”. З кожним кроком їхня ерекція зростає.

Вздовж дороги стоять старі жінки. Вони спираються на палки, ледве не падають. В руках вони тримають печиво з меду, ізюму та борошна. Вони пропонують це печиво чоловікам та жінкам, але ті не звертають на них уваги.

Коли чоловіки зустрічаються із жінками, то вперед виходить одна із них. Найтендітніша. Її крихке тіло загорнене у шкіру двох молодих закоханих баранів. Під нею воно рясно намащене оливковим маслом. Масло капає на землю. Здається, воно капає із самої жінки.

Чоловіки кричать “Сабоі! Бесси!”

Тоді з них виходить один найбільший. Могутніми руками він тримає в руках гадюку таких розмірів, що вона нагадує перегодовану анаконду. Він кричить “Сабоі!” Тоді він бере гадюку та засовує її під баранячу шкіру крихкої жінки правою рукою згори. Лівою він хапає гадюку під шкірою за голову та тягне вниз. Жінки кричать “Евоі Сабоі! Бесси!” Витягнувши змію, чоловік зав’язує її у себе на шиї та зриває одяг із жінки. Тоді він піднімає її у повітря та одним рвучким рухом насаджує її на свій могутній ерегований прутень. Жінка щось кричить, але її ніхто не чує, бо вже всі кричать, тому що чоловіки накинулися на жінок, а жінки на чоловіків. Розпочалася божевільна та нестримна оргія. Старі жінки оточили цю навалу та беззубими ротами жували своє печиво. Крихти падали на землю. Сперма мішалася із оливковим маслом. Все трусилося, шипіло, чавкало, вило. Поступово вся картина перетворилася на орнамент античної вази в музеї Акерману.

Автобус до Шабо їхав безперервною низкою дворів приватних хатинок. Кожна з них негайно потрапляла у свідомість, лишалася там на мить, і вже через мить її виселяла звідти нова. Наш попутник виглядав занепадницьки і скаржився на занепад.

- Всі тут п’ють. Роботи немає. Після роботи займатися нема чим. Якщо робота і є, то небезпечна для здоров’я. Якщо робота безпечна для здоров’я, то грошей за неї не платять. Якщо за роботу платять гроші, то мало. Якщо платять немало, то вона пов’язана із занепадом моралі. Якщо вона не пов’язана із занепадом моралі, то хазяїн злодій. Якщо хазяїн не злодій, то кровопивця. Якщо ж він не кровопивця, то задумав щось зловісне. Бачите, як багато хат? Людей там вже немає. Всі вимерли. От давайте зупинимося, ви побачите самі, якщо не вірите!

Ми зупиняємося біля одної з хатинок та підходимо до паркану. Хвіртка відкрита. Ми заходимо всередину. Собака дивиться на нас з буди великими блискучими очима та не виходить. Ми стукаємо у двері. Ніхто не відгукується. Тоді ми відкриваємо двері та заходимо у передпокій. На стіні висить фотографія хазяїна та дружини. У чоловіка на шиї зав’язана змія, його дружина тримає в руках ріг. Ми чуємо, як у кімнаті працює телевізор. Ми відкриваємо двері та проходимо всередину. Спочатку у напів-темряві нічого не видно, окрім екрану. Потім очі призвичаюються, і ми бачимо хазяїна та його дружина на дивані. Хазяїн мовчки показує нам, щоб ми сідали поруч. Це дивно, бо нас п’ятеро і ще наш попутник. Як ми там помістимося? Але ми помістилися. Хазяїн так само мовчки встає і виходить в іншу кімнату. Ми дивимося новини. На екрані озброєна поліція в масках проводить обшук у хаті якогось громадянина.

“У рамках операції “Акциз-2016” встановлено, що іноземний громадянин Крістоф Лакарен організував виготовлення алкоголю на обладнанні, що забезпечує масове виробництво, не маючи на це ніяких дозвільних документів, — сказав закадровий голос. — Співробітники податкової і прокуратури вилучили 6900 пляшок вина загальним об’ємом понад 4800 літрів і 20 тисяч літрів виноматеріалів загальною вартістю понад 9 мільйонів гривень, а також обладнання для виробництва алкоголю вартістю 300 000 гривень”.

- Теж отак хлопець із дівчиною приїхали, спробували вино і кажуть: “Продай чотири пляшки!” — сказала жінка. — Як тільки він виніс на продаж, одразу його хату штурмом взяли з автоматами.

- У нас немає автоматів, — запевнив я.

- У них теж спочатку не було.

Повернувся хазяїн. Він приніс пляшку вина, відкрив її, розставив стакани і налив кожному. Ми випили.

“Ми серйозно стурбовані ситуацією, що склалася навколо виноробства в області, і зокрема тим, що стосується рейду, проведеного на винне господарство пана Крістофа де Лакарена в селищі Шабо”, — сказав закадровий голос.

У кімнату заповзає змія. Ми випиваємо знов і кричимо щодуху “Сабоі! Бесси!” На оргію ми не зважуємось.

Хтось каже, що у нього були і довгі вуса і борода, хтось — що тільки вуса, хтось — що лише борода. Але якщо щодо вус і могли бути ще певні сумніви, бо борода точно існувала і зіграла у подальших подіях визначну роль.

- Напиши ще так, — сказав Воєвода Басараб, — Хай різанина через фортецю Северина припиниться, а я за це дам сім тисяч марок сріблом, саму фортецю Северина передам Роберту також, і надішлю мого сина до Роберта як залог.

Карло Роберт мав і рясні вуса, і шикарну бороду, і довге волосся. На його щиті був арпад шавок і фльор де ліс. Але все це йому врешті не допомогло.

- Відпиши йому так, — сказав Карло Роберт Анжуйський, — Ти пастух моїх овець, і я витягну тебе із твоїх гір за твою бороду. Чи ні. Стій! Вже написав? Зітри! Напиши краще так: “Витягну я тебе із твоєї оселі, як погонич тягне своїх волів, а пастух своїх овець!” Ось так краще напиши. Про гори не треба згадувати.

- Ваше Осяйносте! — радник підняв очі від пергаменту. — Чи варто сваритися із пастухом, який і так погодився віддати належне разом із сином у залог? Варто було би погодитись на його умови або відповісти, що ми хочемо більше, а тоді погодимось.

- Що за лайно?! — закричав Кароли Роберт. — В дупу смердючу із лайном його умови! Всім відрубати голови! Я маю тридцять тисяч лицарів проти його каменюк. Завтра йдемо на них, післязавтра всіх беремо у полон, а хто не здасться — відрубаємо голови.

Наступного дня лицарі Кароли взяли столицю Валахії Куртя-де-Арджеш, але там не було жодного вояка Басараба. Мешканці розповіли, що він втік у гори, і Роберт вирішив наздогнати Воєводу та знищити там. Це була найбільша помилка його життя.

Тільки-но всі лицарі Роберта зайшли в ущелину, їх, мов у пляшці, закрила піхота Басараба. Рекрути-селяни спустилися з гір та почали закидувати угорців валунами та розстрілювати з луків. Вже за декілька годин кращі лицарі Роберта загинули. Тоді Карл передав свої королівські шати та клейноди капітану, а сам перевдягнувся у брудну сільську одежину та втік до Вишеграду. Його життя врятував Ніколас, син Радослава, який бився один із п’ятьма валахськими вояками, хоча дехто стверджує, що їх було щонайменше десять.

Наш автобус рухався до Старокозачого, де вчора бачили НЛО.

- Я би хотів, щоб у мене було НЛО, — каже водій. — літати тут краще, ніж їхати.

Він зупинився та замислився. Дорога далі була у такому стані, що краще було їхати полем. Музика закінчилася і розпочалася передача.

“Ситуація з дорогами в нашому селі, прямо скажемо, не райдужна, — сказав промовець, — Але просвіт в кінці тунелю все ж є. І це… ПТАХОФАБРИКА!!! Вірніше те, що від неї залишилося — дороги, асфальт, щебінь, пісок. Наші плани такі: розрити дороги на Старокозацький птахофабриці, перевезти її матеріали та засипати ними дороги в селі. Минулого року ми вже зробили таку спробу, пробували рити звичайним екскаватором, але тільки зламали ківш. На сьогоднішній день знайдено і приведено в бойовий стан потужний екскаватор з кубовим ковшем. Питання з під’їзною дорогою до села залишається відкритим через просто нереальні кошти, необхідні для її відновлення”.

Поле закінчилося і розпочалася лісосмуга. Ми петляли поміж деревами, аби тільки не їхати дорогою.

- Що за лайно?! — закричав водій. — В дупу смердючу із лайном такі дороги!

Це було останнє, що ми почули, бо одразу ж закрили вуха. Водій повертався до нас та промовляв, судячи з його артикуляції, щось досить складне, але ми не наважувалися прислухатися. Через деякий час наш автобус опинився у центрі села. У парку серед чагарників та заростей стояв пам’ятник якомусь бородатому та вусатому добродію, що із певних ракурсів нагадував Леніна, а з інших — Воєводу Басараба, якщо ж придивитися, то кожен міг побачити Карла Роберта Анжуйського, який у закіптюженому кожусі селянина тікав від валахських свинопасів, хоча більш ретельний дослідник міг би побачити в ньому і Югу Безногого з Мушатів, який декомунізувався ще десятого липня 1400 року.

Ми вийшли з автобуса та завітали у місцевий клуб із шикарною бібліотекою, танцювальним класом та декількома напівзруйнованими баянами. На дошці було написано білою крейдою: “Населеніе области состоитъ изъ Молдаванъ, Русскихъ, Грековъ, Болгаръ, Сербовъ, Армянъ, Татаръ, Евреевъ, Цыганъ и Немецкихъ Колонистовъ. Климатъ вообще благорастворенный”.

Коли ми їхали назад, чомусь трусило значно менше. Водій мовчав, а я думав про те, що акерманські дівчата, які на початку двадцятого сторіччя вишивали на домашніх серветках свастики, навряд чи були націонал-соціалістками.