Бандера Distortion
Про правду життя та «перекручування»
Ніколи не варто шукати правди життя у літературному творі, бо він має свою власну художню правду. Наприклад, роман Сервантеса про Дон Кіхота є абсолютно правдивим, хоча ніякого Дон Кіхота ніколи не існувало.
Найбільш промовисто щодо сумнівності концепції так званої «правди життя» свідчать судові засідання, які я відвідував у великій кількості. Суть більшості засідань зводиться до того, що різні сторони конфлікту намагаються переконати суддю у тому, що їхні документи є правдивими, а документи опонента — або підробними або ж такими, що нічого не кажуть на користь опонента, або взагалі не мають ніякого стосунку до справи.
Такі запеклі дискусії тривають іноді декілька років. І коли суддя нарешті виносить рішення, то дуже рідко сторона, яка програла погоджується з ним. Зазвичай вона йде до апеляційного суду, потім — до касаційного, потім — до Верховного суду, потім — до Європейського суду з прав людини.
Журналіст підходить до зображення правди «в лоб» — тобто пише безпосередньо про те, що відбувається, опитує безпосередніх учасників подій, наводить скани офіційних документів, фотографії і відео з місця подій. І все одно знаходиться багато людей, які не вірять в правду за версією журналіста, вважають підбір документів та учасників подій тенденційним, а свідчення брехливими. Тоді інші журналісти пишуть інші статті на ту ж саму тему, і в свою чергу зустрічаються із звинуваченнями у необ’єктивності.
Про метафоричний апарат метамодернізму
Ці два приклади показують, що сталого, раз і назавжди визначеного поняття «правда життя» не існує, але це не означає, що правди не існує взагалі. Просто досягнення правди — це не одноразова дія, а постійний і безперервний процес наближення до неї.
Письменник ніколи не складає своїх текстів із фактів та документів. Він наближається до зображення реальності з іншого боку, щоб показати її у несподіваному ракурсі. Зазвичай він бере факти, щодо яких є певна згода (або незгода) у суспільстві і починає, немов джазовий музикант, імпровізувати на тему цих фактів, а його інструмент називається «метафоричний апарат».
Цей метафоричний апарат не є чимось сталим: у кожного автора він свій, а крім того, сам апарат досить суттєво змінюється із часом. Це нагадує приватний автотранспорт: кожен має свою машину, але є машини старі, ретро, є сучасні, є ультрасучасні, яких буквально одиниці. Протягом ХХ сторіччя відбулося декілька послідовних змін метафоричного апарату: на зміну модернізму прийшов пост-модернізм, а на зміну пост-модернізму прийшов мета-модернізм.
Мій роман якраз і написаний в напрямку мета-модернізму. Це означає, що він існує одночасно у всіх можливих стилях, які весь час перемикаються. Це схоже на карусель.
Наприклад, є відомий історичний факт, озвучений на судовому процесі проти вбивці Степана Бандери Богдана Сташинського. Дочка Бандери Наталка розповіла, що у 1947 році їхня родина жила в маленькій хатинці в лісі біля Штарнбергу — маленькому містечку неподалік від Мюнхена. Наталці було шість років і вона сама ходила через ліс до школи, в той час як її батько писав статті та займався розбудовою ОУН (р). Ця історія у метамодерному тексті має багато напрямків, які спираються на такі факти:
1. Штарнберг — це місто, де за 15 років до родини Бандер жив відомий німецький письменник Густав Майрінк.
2. Дівчинка, яка сама йде кудись через ліс, одразу ж викликає спогади про Червону Капелюшку.
3. Мюнхен — це колиска нацизму. У 1947 році там було досить багато людей, які ще вірили Гітлеру.
Як історичні факти переплітаються у тексті з німецькими казками
Таким чином я написав фрагмент мого роману, в якому йшлося про те, що родина Бандер мешкає у лісі, де на листочках дерев написані уривки з невідомих оповідань Густава Майрінка (я придумав ці уривки сам, наслідуючи стиль Майрінка). Наталка Бандера йде сама лісом, дуже боїться вовка і нарешті зустрічає його. Вовк виявляється розчарованим німецьким лівим інтелектуалом, який страждає від самотності та сенсорного голоду, бо не має з ким поговорити.
Він проводжає Наталку до школи, викладаючи їй німецьку мову та знайомлячи її зі своїми поглядами на сучасну німецьку політику. Несподівано з’являються типові баварські мисливці-шовіністи, які ще вчора полювали не на вовка, а на євреїв у гітлерівському Фольксштурмі. Вовк тікає, а мисливці ставляться до Наталки з недовірою, бо їм здається, що вона емігрувала до Німеччини з Чехії, щоб забрати їхні робочі місця. Паралельно Степан Бандера вирушає до аптеки за ліками для свого сина і зустрічає там шовініста-аптекара, який вимагає від Степана розповісти, звідки він взявся, і не вірить в цю історію.
Всім відомий факт, що Степан Бандера за наказом фашистів був ув’язнений у концтаборі Заксенгавзен. В моєму романі цей концтабір опиняється далеко в космосі аж за орбітою Плутона і перетворюється на велетенську і загадкову космічну станцію нацистів.
Як бачите, фантазія метамодерніста нічим не обмежена, але я хотів все ж таки, аби мій роман розповідав багато фактів із життя Степана Бандери і був до певної міри реалістичним. Для того я скористався допомогою історика, докторки гуманітарних наук та наукової співробітниці Центру досліджень визвольного руху та Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького» Олесі Ісаюк.
Вона досліджує період нацистської окупації в Україні, зокрема, питання репресій нацизму проти учасників визвольного руху ОУН, УПА та інших і зазначена в моїй книжці як історичний консультант. Олеся написала багато правок до мого роману до більшості з яких я прислухався, врахував їх або ж досяг з приводу певних епізодів компромісу.
«Здорова» позиція щодо Бандери — яка вона?
Щодо Степана Бандери існує багато різних, іноді навіть діаметрально протилежних позицій як серед дослідників його життя, так і серед навіть учасників руху ОУН. Згадаємо хоча би відому працю Петра Балея «Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 року», який критикує його за розвал ОУН, що викликав у подальшому багато негативних наслідків. «Здорова» позиція складається з усіх відомих нам позицій людей, які професійно підходять до своєї справи і не мають не меті явних маніпуляцій, тобто намагаються наблизитись до правди, а не віддалитися від неї.
Щодо моєї книжки, то варто врахувати, що вона в жодному разі не є біографією Степана Бандери. В ній лише є декілька епізодів з його біографії, і вони складають не більше 30 % тексту. Мій роман є складним метамодерністським текстом, присвяченим не лише подіям, які відбувалися у 1930–1940-х роках, але й в наші дні. Я намагався зрозуміти, як саме український націоналізм вплинув на становлення української державності, і яким чином він визначає нашу політику сьогодні.
Про Бандеру у XXI столітті
Такий епізод є в моєму романі. Передбачити цю ситуацію не важко. Оскільки партії з ідеологією, близькою до ідей Бандери, не мають електоральної підтримки в українському суспільстві, то навряд чи би він потрапив до Парламенту. Наразі в Україні діють дві ОУН (ОУН та ОУН (р), жодна з них не є партією, тому не можуть балотуватися до парламенту. Наскільки мені відомо, єдиний член ОУН, що має посаду в органах влади — це лідер ОУН Богдан Червак, який є першим заступником Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України.
Щодо ідей Степана Бандери, то варто зауважити, що вони укорінені у першій половині ХХ сторіччя і повністю базуються на тодішній суспільно-політичній ситуації. Сьогодні ситуація зовсім інша і не рахуватися з цим не можна. Звісно, що ідеї би змінилися, але українці не голосують за націоналістичні партії. Тому навіть радикальна зміна ідей не привела би його до політики, а Бандеру, який перестав би бути українським націоналістом, я просто собі не уявляю. Думаю, що він не став би успішним політиком, а натомість писав би книжки, спогади, брав би участь у мітингах.
Про продаж роману в Східній Європі
Перший мій роман «Кагарлик» вже перекладений англійською мовою і продається в Британії. Хотілося би знайти перекладача й для нового роману, але я сумніваюся, що мені вдасться знайти видавця в Європі, адже Україна там мало кого цікавить, а мій роман не є агітацією чи пропагандою, яка могла би сподобатись чи не сподобатись комусь в Польщі чи Чехії, викликати там позитивну чи негативну реакцію.
Я не закликаю любити чи не любити Бандеру, не даю йому оцінок. До того ж роман має авангардну форму, тобто він є далеким від стандартів типового бестселера, який цікавить видавців у першу чергу. Моя книжка є дуже несподіваною, а більшість читачів хочуть читати те, що вони вже давно знали раніше.
Про ідеальну книгу
Ідеальна книга має бути несподіваною. Але чим більше ти читаєш, тим важче тебе здивувати, а отже у пошуках ідеального тексту треба оминати бестселери та модних авторів, бо вони всі намагаються задовольнити смаки читачів, уважно їх перед тим вивчивши. Тому ідеальна книжка не має форми, ідеї, сюжету і персонажів. Саме тому її й не існує.
Але є багато книжок, які наближаються до ідеальної. Для мене це «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена» Лоренса Стерна, нещодавно перекладений Романом Осадчуком роман Альфреда Дебліна «Берлін Александерплац», всі твори Роберта Вальзера (якого у нас переклав Юрій Андрухович), Кафки. Взагалі ж моя бібліотека нараховує декілька сотень томів, не рахуючи електронних видань.
Наразі я читаю «Берлін Александерплац» Альфреда Дебліна, а з української літератури — вірші Олега Коцарева, який має бажання та можливості вражати, на відміну від інших авторів. Із-за кордону я привіз англійський переклад «Вечорів» Герарда Реве та три романи Раймона Кено французькою. Дуже люблю дитячу літературу напрямку метамодернізму, якої досить багато наразі виходить в Європі. Серед найбільш помітних авторів — Ервін Мозер та Еміль Браво. Перший, до речі, досить активно перекладається українською.
Про найважливіше у творчості
Роман — це завжди пригода. Він нагадує політ на іншу планету. Якщо ти вмієш добре літати, то летіти треба далеко. Чим далі — тим краще. І нікого не слухати. Всі ці порадники не знають, що там, бо ніколи там не були.
