Ален Таннер “The Middle of the World” (Le Milieu du monde, 1974)

Наприкінці фільму Алена Таннера “The Middle of the World” (Le Milieu du monde, 1974) одна офіціантка питає іншу (італійську емігрантку до Швейцарії Адріану (Olimpia Carlisi), чому вона кинула закоханого в неї багатого і одруженого інженера Поля (Philippe Léotard). Він щойно програв вибори, балотуючись від консервативної партії, яка постійно пропагувала міцну родину і боротьбу проти трудової міграції, а отже зрадив всім партійним ідеалам.

“Чому?

Щоб врятувати його кар’єру?

Через його родину?

Тобі заплатили, щоб ти поїхала?

Він поганий в ліжку?

Він попросив тебе про щось дивне?

Тому що він не італієць?”

Ні, всі відповіді неправильні. Насправді чорна кішка між коханцями пробігла, коли Поль подарував їй кінокамеру. Адріану не те, щоб здивував, а навіть неприємно вразив цей подарунок. Що вона, бідна офіціантка із дешевої забігайлівки біля вокзалу буде робити із кінокамерою? “Що знімати?! — обурюється вона. — Клієнтів у бістро? Чи вдову Шмідт, яка миє стакани? Чи собак, які пісяють на вулиці? Чи мене у кімнаті? Відмінний вийде фільм!”

Але саме такий фільм і зняв Ален Таннер. Саме так і виглядають всі його фільми. Таннер користується реальністю, щоб показувати нежиттєздатність статичних ідеологій. Міф про емігранток, які руйнують міцні швейцарські родини, був вигаданий партійними ідеологами, щоб перемогти на виборах. Не дивно, що вони програли, бо справжнє життя показало їм дулю. Не дивно також, що й Поль стрибнув у гречку з Адріаною: його авантюрна природа вимагала пригод, а бідна уява не могла витворити нічого, окрім подружньої зради. На жаль, Адріана була для нього тільки секс-іграшкою, яку треба завести, мов ту кінокамеру, і натиснути, у потрібний момент кнопку. А палке кохання до неї він придумав, щоб виправдати свої походеньки наліво. Щойно відходиш від правди — одразу програєш.