Ален Таннер “Саламандра” (1971)
Найбільш кінематографічний (у візуальному сенсі) фільм Алена Таннера “Саламандра” (1971) є дуже складним за своєю структурою, бо наполегливо переслідує реальність, сповнений дотепних спостережень і афоризмів. Картина починається зі вставної історії про дядька, який звинуватив свою племінницю Розмонду в тому, що вона нібито намагалася його вбити його ж рушницею, але лише поранила. Розмонда все спростовує, сам дядько кожному зустрічному намагається показати свій шрам.
Далі Таннер показує двох типових медіа-діячів сучасності: бідного журналіста-фрілансера П’єра і бідного письменника Поля, який підробляє маляром. “Я заробляю на хліб. Погано, але з гідністю”, — каже П’єр. Він марксист. “Перед тим як здохнути капіталізм з його глибинними збоченнями, з його бюрократією, з його тупим догматизмом змусить страждати ще багатьох людей”, — каже він. Якось П’єр вирішує поставити соціальний експеримент, який би доводив, що швейцарське суспільство схильне до фашизму. Він домовляється, що Поль вдягнеться турком і почне набридливо співати у трамваї, а П’єр буде вмовляти його заткнутися і вимагати від пасажирів, щоб вони також відреагували: “Італійців і німців вам мало! — каже він. — Якщо так далі підуть справи, так в наших трамваях незабаром будуть негри танцювати!” Але пасажири не захотіли підтверджувати теорію П’єра.
Багатий телевізійний менеджер замовив П’єру та Полю написати аж за чотири тисячі франків соціологічне дослідження у формі кіносценарію про історію Розмонди. Свідомість письменника Поля сповнена банальних, але дуже зручних стереотипів. Він негайно ж у деталях придумує всю біографію Розмонди: нібито це бідна дівчина з глухого села, де батько багатодітної родини відправив її до міста до дядька, щоб позбавитися від зайвого рота, дядько ж її терпіти не міг, от вона в нього й вистрелила.
“Виникає питання: яке місце в цій історії займають реальні факти?” — скептично питає журналіст П’єр.
“Але я розповів тобі тільки реальні факти!” — обурюється письменник.
“Я не розумію, навіщо вдаватися до вигадки, якщо історія трапилася у дійсності!” — заперечує журналіст. — “Треба провести журналістське розслідування, зібрати факти”.
“Але ж я не журналіст”, — відповідає письменник.
“Не журналіст… Ти волів би мантулити штукатуром, аби тільки робити те, що хочеш”.
“Точно”, — погоджується письменник.
Врешті колеги домовляються працювати паралельно двома шляхами, щоб наприкінці поєднати в одну історію те, що збереться і придумається. При цьому письменник Поль ставить одну умову: він нічого не хоче знати про реальну Розмонду, щоб ці знання не псували картину його вимисла.
Через чотири дні П’єр знаходить Розмонду. Знайомі описують її як вкрай анархічну особу. Зовнішньо це виявляється неймовірно приваблива молода дівчина (її грає супер-мега-зірка нової хвилі та сюрреалізму Бюль Ожьє, яка, окрім Бунюеля, Руїса і Шаброля, знімалася навіть у Фассбіндера та Отара Іоселіані). Ми одразу ж бачимо її оголеною в басейні, де вона цілується зі своїм коханцем та розмовляє про таблетки від запліднення. Робота в неї теж доволі еротична: вона натягає шкіряний мішок у формі презерватива на залізний кран, звідки виходить порціями м’ясна паста, і формує таким чином сардельки.
На першій же зустрічі коханець каже, що Розмонда розповідатиме про себе тільки за гроші (пізніше він виявиться злодієм та підставить Розмонду). Вони домовляються про суму в 500 франків. Подальше знайомство показало, що Розмонда не любить працювати, а любить секс і хард-рок. З усіх робіт вона постійно звільняється, бо вони їй швидко набридають.
Завітав П’єр і до дядька, на стіні якого досі висить та сама рушниця, яка вже вистрілила у першому акті. Дядько розповідає йому про те, що його мушкетону вже 30 років, а Розмонда нібито угнала машину і у 17 років народила позашлюбну дитину. Видно, що рушницю він любить значно більше, ніж племінницю. Крім того, дядько розповідає декілька фактів, які повністю підтверджують версію письменника: Розмонда дійсно з села, а в її родині було 11 дітей, тож батько й відправив її до міста. І тут виникає питання: а хто ближче до правди — письменник, який “знає життя” зі стереотипних ситуацій чи журналіст, який стикається з реальністю безпосередньо? Журналіст тільки повторює те, що йому кажуть інші люди, а письменник намагається вникнути у сенс цього. Є одна суттєва відмінність: у письменника, на відміну від журналіста, ніколи не може бути сексу із Розмондою, якщо тільки він не зустрінеться з нею. А якщо зустрінеться, то буде обов’язково, адже дівчина понад усе любить сексуальні пригоди і майстерно спокушає чоловіків. Врешті Розмонда стає коханкою обох чоловіків.
Цей фільм знятий через три роки після 1968 року, коли Ален Таннер, Жан-Поль Сартр, Жан-Люк Годар та інші сподівалися на соціалістичну революцію всередині буржуазного суспільства без тоталітарної ревізії типу СРСР. Але ця революція не сталася, зокрема, через відсутність будь-якої її програми реалізації, відсутності суспільного запиту на таку революцію, а також відсутності реальної економічної моделі соціалізму. А студенти були не готові нав’язувати свою ідеологію шляхом встановлення лівої диктатури за зразком СРСР. В результаті ватажки революції 1968 року поступово увійшли до керівництва великих капіталістичних корпорацій та урядів, де частково реалізували свою революційну програму — західне суспільство в наступні 40 років дійсно полівіло, а Таннер і Годар все життя знімали фільми, в яких вони показували, в чому полягала причина провалу революції. Власне, й сама Розмонда та її життя є живою ілюстрацією цього провалу.
